Unknown

Присутність людини у потойбічному світі порушувало баланс сил та рівновагу світів. Тому, приклавши спільні зусилля, відьми та чаклуни сховали нору від людських очей.

Після кількох років невдалих пошуків, влада все ж припинила спроби знайти портал. Вони віддали наказ заморозити будь-які дії на недобудованій «Львівській брамі». І тепер потяги просто проїжджають повз станцію-примару, а представники паранормального світу користуються нею, як однією зі шпарин до Лімбу.

Саме на цю нору і розраховує Ден, щоб непомітно залишити метро. Шлях через Лімб не легкий, але не смертельний. Іншого виходу в нього просто немає. Потяги проїжджають кожні дві хвилини. За цей час потрібно встигнути добігти до невеликої тунельної кишені – збійки. В них добре ховатися від машиністів, адже, якщо вони помітять у тунелях людину, то викличуть поліцію, а зараз це ні до чого. Відірвавшись від найманця, Даніель виграв трохи часу щоб дістатись порталу. Лишилось лише одне – бігти.

Перша збійка вже зовсім поряд. Позаду почувся шум потяга, що наближався. Пірнувши у нішу, Даніель притиснувся до стіни у темному кутку. Протяг промчав шумно і швидко, залишивши після себе лиш відлуння стукоту коліс по рейкам. Хлопець продовжив шлях. Друга збійка виявилась меншою за першу, місця ледь вистачило. Біля чергової ніші Даніель озирнувся і побачив, що за ним хто іде, підсвічуючи собі шлях ліхтариком. Найманець.

Отже, священик був не сам.

Потяг наближався. Світло ліхтаря зникло – переслідувач сховався у збійці. Ден зробив те ж саме.

Винирнувши з отвору хлопець побіг. Світло ліхтаря переслідувача частково освітлювало йому шлях. Він був ближче, ніж минулого разу. Від мети Даніеля відділяла лише одна збійка, і він вирішив не заходити до неї. Це дозволить зекономити час, хоч і небезпечно. Машиніст помітить його, безперечно. Але поки він відзвітує, а поліція спуститься донизу, Даніель вже буде в Лімбі. Або мертвим. Одне з двох.

Краще б перше.

Він біг дуже швидко, намагаючись не спотикнутися у темряві. Всього за пів метра вздовж колії проходить високовольтна контактна рейка, варто на нього потрапити і підсмажишся, наче котлета для бургера. Від цієї думки Ден посміхнувся. Проживши понад чотири сотні років він навіть не підозрював про такий варіант смерті у тунелі метро. Вічно молодий, але не безсмертний. Не варто забувати про це.

Зараз все вирішиться. Тунель залило яскравим світлом – потяг вже зовсім близько. Гучний звук сигналу відлунням відбився від стін. Машиніст їх помітив. Ден вистрибнув на невеличкий виступ та притиснувся до стіни. Хвиля повітря мало не збила його з ніг. Зволікати не можна. Хлопець зістрибнув на рейки і побіг далі. Переслідувач зовсім поряд. Ден чув його кроки.

– Рубін дев’ятий Рубіну сто другому, голосно промовив чоловік позаду.

«Рубін сто другий на зв’язку», – пролунала відповідь по рації.

– Сержант Тіровський. Переслідую порушника у тунелі поблизу «Львівської брами». Підкріплення не потрібне. Сповістіть чергового.

«Прийнято. Черговий в курсі. Кінець зв’язку.»

«Цей хитрий сучий син – поліцейський, – подумав Ден. – Треба діяти швидше».

Ось і станція. Хлопець застрибнув на платформу і побіг в напрямку порталу. Поряд відчинилися двері. З-за неї вийшов черговий. Він швидко зреагував і зупинив порушника, схопивши його і поваливши на землю.

За кілька секунд підбіг сержант, що переслідував Даніеля.

– Дякую, Ви дуже допомогли, – сказав він.

– Це моя робота, офіцере, – відповів черговий, піднімаючись і струшуючи пил.

Він повернувся до поліцейського і протягнув руку, щоб привітатися, але перед його обличчям завмерло дуло пістолета.

За мить пролунав гучний постріл, і в голові нещасного працівника метрополітену з’явилася величезна наскрізна діра. Його тіло впало на брудний перон. Повз них знову пронісся потяг.

Даніель швидко піднявся і побіг. За спиною пролунали ще два постріли. Обидві ноги відгукнулися палючим болем, він скрикнув і знову впав. Цього разу піднятися навряд чи вийде. Кров тонкою цівкою текла на підлогу.

Хоч і повзком, але він все рівно продовжував рухатися до порталу. Поліцейський не поспішаючи підійшов і наступив на праву руку загнаної жертви.

Ден знову закричав від невимовного болю.

– Це кінець, хлопчисько, – сказав найманець і другою ногою вдарив його по обличчю.

Відчуття не з найкращих. Перед очима все попливло. В голові запаморочилося. Здавалося, він ось-ось втратить свідомість. Шум проїжджаючого повз покинуту станцію потяга був ледь чутним за гулом у вухах.

– В тебе є лише один шанс зберегти життя, – сказав офіцер. – Кажи, де твій бісів дружок.

«Йди до дупи», – хотів відповісти йому Даніель, але не зміг. Він не відчував щелепи.

Сержант нахилився до нього, взяв за шию та підняв у повітря так високо, що ноги висіли у повітрі.

– Відповідай мені, мерзото.

В голові все ще гуло від удару, але Ден дуже чітко почув плеск, ніби хтось запхав обидві руки йому в голову і від душі плеснув у долоні. Найманець завмер. З темряви вийшов Алексі. Йому було досить одного погляду, щоб поліцейського з величезною швидкістю відкинуло в сторону.