Unknown

Джин зник, не сказавши ні слова і не ставши дослухувати.

– Ну, чудово, – з досадою сказав сам собі Лексі.

Через кілька секунд чоловік з'явився знову.

– Пан Хордгейр зустрінеться з тобою.

– Дуже добре. Я вже був засмутився, що ти мене покинув. Хтось поставив решітки на вікнах і я не можу вийти за межі цього міста, тому зустріч потрібна на моїй території.

– Йди за мною, демон, – сказав джин і зник.

Алексі зник у слід за ним і з'явився акурат біля блискучого чорного лімузину, що стояв на стоянці цілодобової закусочної «BurgerGo».

Джин вже чекав його, відкривши двері в авто.

– Привіт, Хордгейр. Просторо у тебе тут, – звернувся Лексі до сидячого в лімузині довговолосого рудобородого чоловіка.

У салоні лімузина, крім Хордгейра, сиділи ще три дівчини у спідній білизні. Вони про щось шепотілися і хихотіли, дивлячись на Алексі.

– Вітаю, демоне. Ти вчасно. Дівчата якраз наливають випивку.

На сидінні біля Хоргейра лежав паперовий пакет. Він дістав бургер, і почав його їсти.

– Пробач, друже, просто я дуже голодний. Ніде в світі немає бургерів смачніше. Просто казковий смак. Якби я знав, що ми зустрінемося, то купив би і тобі.

– О, дякую, але я не голодний, – сказав Алексі та узяв келих.

– За зустріч, старий друже, – сказав господар лімузина і підняв келих.

Одягнений він був у яскраво-синій піджак, що відмінно поєднувалося з рудою бородою.

– Чого ти хочеш від мене, служитель пекла?

Демон витримав мовчазну паузу.

– Як твої справи? – врешті, мовив він із посмішкою.

– Як бачиш, – Хордгейр вказав на дівчат. – У цьому столітті все прекрасно. Клієнтів море. –Труднощі середньовіччя позаду.

– Так, бачу і радий за тебе, – Алексі посміхнувся. – Мені потрібно кілька дрібничок ось із цього списку.

Демон дістав із внутрішньої кишені конверт і простягнув товаришеві.

– Непоганий набірчик. У мене є практично все, – вивчивши список, підсумував Хордгейр, після чого натиснув кнопку на бічній панелі і біля нього з'явився столик, на якому стояли пляшечки різного розміру.

– У мене немає крові святого грішника і шматочків смарагду Харахті. Але я знаю, де ці камінчики можна дістати.

– Найманці ордену.

– Абсолютно вірно. І ось ще що, – Хордгейр дістав із внутрішньої кишені піджака щось схоже на авіаквиток і простягнув Алексі. – Те, що ти залишив у мене на зберігання на тисячу років. Термін нещодавно закінчився і якщо вже ми зустрілися, то забирай.

– Тисяча років так швидко пролетіла? Несподівано. Ну все, не буду затримувати, – Лексі відкрив двері авто. – Спасибі за допомогу.

– Алексіос, – гукнув демона Хордгейр, коли той вже вийшов. – Щасти тобі, друже. Я буду сумувати за тобою, якщо найманці доберуться до тебе.

Супроводжуваний радісними криками дівчат, лімузин рушив з місця.

#

Дену подобалося, що повітря Лімба не намагається проникнути в його мозок і звести з розуму. Він відчував себе чудово, хоч для цього й доводилося раз на тиждень попивати кров свого товариша. Загострені відчуття, сили і здібності приводили його в захват.

Вони пройшли вже багато різних дивних місцевостей, які він ніколи не міг собі навіть уявити. Ліси Ескуро, пустеля, в якій ростуть яскраві красиві квіти, що харчуються снами своїх жертв, скелясті гори, всіяні печерами-камерами для небезпечних тварюк.

Степ, по якому вони йшли останні пару днів був найбезпечнішим місцем з усіх, що Ден зустрічав у Лімбі, не беручи до уваги Меридіан. Здавалося, в цій частині Лімба ніхто не мешкав. І це радувало.

Але степ закінчився і вони зупинилися біля високої трави, стебла якої були товстими, злегка нагадуючи бамбук. Немов захисна стіна, вона росла в висоту з багатоповерховий будинок. Колір цієї трави мав блідий відтінок, немов вона вицвіла на сонці, що дивно, адже сонця в Лімбі не було.

– Яка висока трава, – сказав Ден, підійшов ближче і доторкнувся до одного з стебел.

– Стій! – гукнув Калдер. – Не заходь туди.

Даніель зробив крок назад і прислухався.

– Що там за шум?

– Отлари, – вампір підійшов трохи ближче. – Такі мерзотні істоти. Вони знаходяться глибоко в траві, але їх слизькі довгі щупальця дістають до всіх країв цих заростей.

– Вони виділяють унікальний фермент, яким просякнута ця трава, – сказав Ль'от.

– І яким вони щедро фарширують своїх жертв, після чого харчуються ними з радістю.

– Тому трава така висока і утримує Арахнів.

– Арахни? Це що, якісь павуки?

– Так, павуки, тільки розміром з мамку Ль'ота, – вампір засміявся.

– Арахни – великі і розумні тварини, – не звернувши уваги на жарт Калдера, серйозним тоном говорив Ль'от. – За часів темної війни вони використовували людей, як піддослідних звіряток. Вони імплантували їм свої кінцівки, створюючи нові види солдатів і рабів. У цих павуків сильні телепатичні здібності. Варто лише один раз подивитись їм в очі, і ти залишаєшся в їх владі назавжди.