Смарагдова книга

— О, як же я люблю, люблю, люблю цей «Дідьків шоколадний торт»[44], — вигукнула я. — Я люблю життя, яке дарує нам стільки дивовижних речей!　

— Та не переборщуй! А то можна подумати, ніби ти повернулася з лікування електрошоком, — гидливо пирхнув Ксемеріус.　

Я вже хотіла скорчити йому міну, але могла лише поглянути на нього з любов’ю. Авжеж, це ж мій маленький, любий, бридкий демон із ринви.　

— І тебе я люблю! — сказала йому я.　

— О, що це людина! — простогнав він. — Була б ти отим ящиком з екраном, я б тебе негайно переключив.　

Кароліна занепокоєно подивилася на мене. Поки ми піднімалися, вона взяла мене за руку.　

— Ґвен, що з тобою робиться?　

Я втерла сльози і засміялася.　

— Зі мною все прекрасно, — запевнила я її. — Я страшенно щаслива. Бо жива. І сім’я в мене чудова. І ці перила здаються такими гладенькими і знайомими. Та й життя таке дивовижне!　

І сльози знову навернулися мені на очі, а в голову закралася думка, що, може, доктор Вайт дав мені випити зовсім не аспірин. Але ж така ейфорія могла наринути на мене лише тому, що мені вдалося вижити, і тому, що мені не доведеться довіку бути крихітною летючою пилинкою.　

У захваті я підняла Кароліну на руки і покружляла її в повітрі перед дверима в їдальню. Я була найщасливішою людиною у світі, бо жила, а Ґідеон сказав: «Я тебе кохаю». Останнє, щоправда, цілком могло бути передсмертною галюцинацією, такий варіант теж не варто цілком виключати.　

Моя сестричка радісно зойкнула, а Ксемеріус тим часом марно вдавав, що хоче перемкнути мене невидимим пультом, немов якусь телепрограму.　

Коли я поставила її на ноги, Кароліна запитала:　

— А Шарлотта правду казала? Ну, що ви з Леслі зібралися йти на вечірку до Синтії в зелених шелестких пакетах для сміття?　

Ці слова трохи вихопили мене з ейфорії.　

— Ха-ха-ха! — зловтішався Ксемеріус. — Я просто бачу перед собою це видовище: щасливий зелений сміттєвий мішок, який намагається всіх обійняти і розцілувати, бо життя, бачите, таке дивовижне!　

— Гм-м-м… Ну, якщо мені не вдасться цього якось уникнути. — О Господи, хоч би мені вдалося переконати Леслі, що її сучасну геніальну ідею з марсіанами ліпше втілити на якійсь іншій вечірці. Але якщо Леслі вже розпатякала про це всім, то вона справді у захваті від цієї ідеї, а якщо Леслі від чогось у захваті, то переконати її буде ох як непросто. А я це вже добре знала на власній шкурі.　

Уся моя родина сиділа за столом. Я насилу стрималася, щоб радісно не обійняти всіх їх, навіть тітку Гленду й Шарлотту я б щиро пригорнула. (А це ще раз доводить, у якому надзвичайному стані я тепер перебувала.) Але, помітивши гострий позирк Ксемеріуса, я лише ущедрила всіх сяючою вітальною посмішкою і, проходячи повз Ніка, провела рукою по його волоссю. Сівши на своє місце, я подивилася на тарілку, на яку мама вже встигла покласти закуску, і геть забула про будь-яку стриманість.　

— О, пиріг зі спаржею! — вигукнула я. — Ну хіба життя не дивовижне?! У ньому є чим насолоджуватись, правда ж?　

— Якщо ти ще раз вимовиш слово «дивовижний», я виригаю просто на твій клятий пиріг зі спаржею, — верескнув Ксемеріус.　

Я посміхнулася йому, поклала шматочок пирога собі в рот, оглянула всіх присутніх зі щасливою посмішкою і запитала:　

— Ну, як минув ваш день?　

Тітка Медді посміхнулася у відповідь.　

— А твій день, здається, був цілком непоганим.　

Шарлоттина виделка мерзенно чиргикнула по тарілці.　

Так, врешті-решт день справді випав нівроку. Попри те, що Ґідеон, Фальк і містер Вітмен так і не з’явилися до мого від’їзду і мені не вдалося перевірити, чи була фраза «Я кохаю тебе, Ґвен, прошу, не залишай мене!» лише моїм маренням, чи ж Ґідеон таки промовив це. Решта Вартових зробили все, аби вивести мене з цього, як висловився Фальк де Віллерз, кепського стану, а містер Марлі навіть прагнув причесати мене, але я вирішила, що можу зробити це й сама. Тепер на мені була шкільна форма, а волосся акуратно лежало на плечах.　

Мама погладила мою руку.　

— Я така рада, що тобі краще, сонечко.　

Тітка Ґленда щось пробурчала собі під ніс, я почула тільки окремі слова: «…у неї, як у селянської дівки». Відтак вона фальшиво посміхнулась і запитала мене:　

— Ну і як там справи із зеленим сміттєвим пакетом? Не можу повірити, що ти і твоя подружка Леслі збираєтеся з’явитися в такому вбранні на вечірці, яку Дейли влаштовують для своєї дочки! Тобіас Дейл, без сумніву, сприйме це як політичний закид, він же посідає значне місце серед торі[45].　

— Га? — бовкнула я.　

— Якщо недочула, треба говорити «Даруйте, що ви сказали?», — повчав мене Ксемеріус.　

— Ґлендо, ти весь час мене дивуєш! — леді Аріста прицмокнула язиком. — Жодній із моїх онучок таке й на думку не спаде. Сміттєвий мішок! Нісенітниця!　

— Ну, якщо в декого немає підхожого вбрання для вечірки, то це краще, ніж нічого, — уїдливо зауважила Шарлотта. — Принаймні для Ґвен.　

— О, люба… — тітка Медді співчутливо дивилася на мене. — Дай-но подумати. У мене ось є пухнастий зелений махровий халат, можу тобі його позичити.　

Шарлотта, Нік, Кароліна і Ксемеріус захихотіли, і я теж посміхнулася тітці Медді.