Смарагдова книга

— Син Кайла Артура Ґельдермана, — ваговито повторила тітка Ґленда, цього разу наголошуючи на кожному складі. — Торговий дім «Tycoon»! Невже тобі не знайома ця назва? Як же для тебе типово! Ти й гадки не маєш, в якому середовищі обертається твоя донька. Ох і мати з тебе! Хоча яка різниця — Ґвендолін цей юнак до лампочки.　

Мама застогнала.　

— Ґлен, послухай, тобі, напевно, треба поновити вживання ліків проти клімактеричних симптомів.　

Брови леді Арісти майже зімкнулися — так міцно вона насупилася. Вона вже пирхнула, мабуть, збираючись залишити маму й тітку Ґленду без десерту на ніч, аж тут заскочила Кароліна і переможним тоном заявила:　

— А Ґоллум таки хотів бачити Ґвендолін!　

Я саме заштовхала в рот великий шматок торта, і він мало не поліз назад, коли до кімнати зайшов Ґідеон, а за ним з’явилася Шарлотта з кам’яним обличчям.　

— Доброго вечора, — увічливо привітався Ґідеон. На ньому були джинси і потерта зелена сорочка. Вочевидь, він устиг за цей час прийняти душ, бо його ще вогке волосся спадало вільними кучерями довкруж його обличчя. — Прошу вибачення. Я не збирався заважати вам вечеряти, просто мені хотілося побачити Ґвендолін.　

У кімнаті на хвилину запала тиша. Мовчали всі, окрім Ксемеріуса, який реготав так, що мало не гепнувся з люстри. Я не могла говорити, бо щосили намагалася якнайшвидше ковтнути їжу, Нік усміхнувся, мама кілька разів переводила очі з Ґідеона на мене й назад, шия тітки Ґленди знову вкрилася червоними плямами, а погляд леді Арісти на Ґідеона цілком міг би адресуватися бегонії помаранчевого кольору.　

Тільки тітка Медді виявила бодай якісь добрі манери.　

— А ви й не завадили, — доброзичливо мовила вона. — Ось, прошу вас, сідайте коло мене. Шарлотто, будь ласка, постав ще один столовий прибор.　

— Ага, тарілку для Ґоллума, — прошепотів мені Нік і вишкірився.　

Шарлотта зігнорувала тітку Медді й сіла на своє місце із таким же закляклим обличчям.　

— Дякую за запрошення, але я вже повечеряв, — зауважив Ґідеон.　

Я нарешті таки проковтнула той бідолашний шматок торта і похапцем підвелася.　

— Я теж уже повечеряла, — мовила я. — Ви не заперечуєте, якщо я вийду? — Я подивилася спочатку на маму, а потім на бабусю.　

Обидві перезирнулися дивними поглядами, згоджуючись, і водночас зітхнули.　

— Звичайно, — потім сказала мама.　

— А як же шоколадний торт? — нагадала Кароліна.　

— Ми для Ґвендолін прибережемо шматочок, — леді Аріста кивнула мені.　

Хисткою ходою я рушила до Ґідеона.　

— У залі запала могильна тиша… — прошепотів Ксемеріус зі своєї люстри. — Усі погляди були прикуті до дівчини в жовтавій блузці, що мала колір дитячої несподіванки…　

Гай-гай… він таки мав рацію. Я картала себе, що не додумалася швидко помитися і перевдягтися — ця дурнувата шкільна форма пасувала мені найгірше з усього мого гардеробу. Але хто міг уявити, що цього вечора в наші двері постукає гість?　

Та ще й такий, перед яким справді важливо виглядати як нова копійка.　

— Привіт, — сказав Ґідеон і посміхнувся — вперше, відколи зайшов до їдальні.　

Я зніяковіло посміхнулася у відповідь:　

— Привіт, Голлуме.　

Хлопець усміхнувся ще ширше.　

— І навіть таємничі тіні на стінах замовкли, коли ці двійко дивилися одне на одного так, ніби щойно на них жаром сипонуло… — патякав Ксемеріус, відтак спурхнув із люстри і спустився до нас. — Чарівно забриніла скрипка, а потім вони пліч-о-пліч вийшли геть із зали, ці двійко — дівчина в жовтавій блузці, що мала колір дитячої несподіванки, та хлопець, якому б добре було навідатися до перукаря. — Він кружляв за нами, але на сходах рвучко повернув ліворуч. — Мудрий і вродливий демон Ксемеріус міг би піти зараз за вами, аби нагадувати про пристойність, якби від таких шалених почуттів він не зголоднів. Тож він має терміново щось схрумати! Нині я кину на зуби одного опецькуватого кларнетиста, який цілий день партачив, граючи Гленна Міллера[48]. — Він іще раз махнув лапкою і зник за віконцем коридору.

Зайшовши у свою кімнату, я з полегшенням зрозуміла, що, на щастя, ще не встигла зруйнувати прекрасний лад, який навела тут у середу тітка Медді. Добре, що ліжко було заправлене, одяг, розкиданий по всіх кутках, мені вдалося згребти кількома широкими рухами і закинути на стілець до інших речей. Потім я обернулася до Ґідеона, який досі ще мовчав. Можливо, нічого іншого йому просто не залишалось — я досі ніяковіла. Тож одразу після того, як Ксемеріус полетів геть, я взялася щось там говорити про картини, які ми проминали. Про кожну з них, а їх у нас було сила-силенна.