Смарагдова книга

— Це мої пращури. Поняття не маю, навіщо їх малювали олійними фарбами, адже в той час уже були фотографи. Оцей-от опецьок на стільчику — це мій прапрапрадід Г’ю, коли він був маленьким хлопчиком, разом зі своєю сестрою Петронеллою і трьома кроликами. Це ерцгерцогиня… щось не пригадаю її імені, вона не наша родичка, але тут на ній фамільне кольє родини Монтроз, тому її портрет тут висить. А зараз ми вийшли на третій поверх, тому ти можеш милуватися Шарлоттою на всіх зображеннях. Тітка Гленда ходить із нею до фотографа раз на три місяці, до того самого, який нібито фотографує і королівську сім’ю. А це моя улюблена світлина: десятирічна Шарлотта із мопсом, у якого з пащі, до речі, завжди страшенно смерділо. Вони з Шарлоттою дуже пасують одне до одного, тобі не здається? — І так далі й тому подібне. Це було жахливо. І лише у своїй кімнаті я нарешті замовкла. Але тільки тому, що тут у мене не було жодних знімків.　

Я пригладила покривало, нишком ховаючи свою нічну сорочку з «Hello Kitty» під подушку. Потім я обернулася до Ґідеона й вичікувально на нього глянула. Зараз і він цілком міг би щось сказати.　

Але він нічого не сказав. Натомість далі посміхався мені, ніби не вірячи власним очам. Моє серце шалено забилося, щоб потім на мить завмерти. Овва! Воно витримало удар шпаги, але Ґідеон виявився для нього ще більшим випробуванням, надто коли погляд його ставав таким, як оце зараз.　

— Я хотів спершу зателефонувати тобі, але відповіді не було, — мовив він нарешті.　

— Акумулятор розрядився.　

Акумулятор сів саме під час нашої розмови з Леслі в лімузині.　

Оскільки Ґідеон знову замовк, я витягла з кишені телефон і озирнулася, шукаючи підзарядку. Тітка Медді акуратно змотала її і поклала в шухляду письмового столу.　

Ґідеон сперся спиною на двері.　

— Сьогодні був доволі дивний день, правда ж?　

Я кивнула. Телефон увімкнувся, заряджаючись. Я не знала, що ще такого зробити, тому просто сіла на край письмового столу.　

— Я думаю, це був найгірший день у моєму житті, — правив далі Ґідеон. — Коли ти лежала там на підлозі…　

Його голос затремтів. Він відійшов від дверей і рушив до мене.　

Зненацька мені страшенно закортіло його втішити.　

— Я не хотіла тебе лякати… Але… мені здавалося, що я справді вмираю.　

— Я теж так подумав, — він глитнув і ступив ще один крок до мене.　

Ксемеріус уже давно помчав до свого кларнетиста, проте якась частина мого мозку й далі видавала коментарі в його стилі: «Його зелені очі спалахнули, запаливши полум’я її серця, що билося під жовтавою блузою кольору дитячої несподіванки. Схиливши голову хлопцеві на груди, вона дозволила сльозам текти рікою».　

О Боже, Ґвендолін! Невже обов’язково треба бути такою істеричкою?!　

Я ще дужче вчепилася в край столу.　

— Ти б мав краще знати, що зі мною сталося, — мовила я. — Бо, як-не-як, ти ж вивчаєш медицину.　

— Так, і саме тому я зрозумів, що ти… — Ґідеон зупинився переді мною і прикусив нижню губу, чим дуже мене зворушив. Він поволі підніс руку: — Вістря шпаги увійшло в тебе ось настільки глибоко. — Він широко розчепірив великий і вказівний пальці правої руки. — Незначна подряпина не могла б так тебе зламати. Аж тут ти раптом пополотніла, на шкірі виступив холодний піт… Ось чому я подумав, що Аластер, мабуть, поцілив у велику артерію. Ти втратила багато крові.　

Я подивилася на його руку перед моїм обличчям.　

— Ти ж сам бачив цю рану, вона справді нешкідлива… — сказала я і кахикнула. Щось мої голосові зв’язки мене зраджували. — Це… мабуть… просто через сильний шок. То я, либонь, уявила, що серйозно поранена, і тому вигляд у мене був, наче…　

— Ні, Ґвен, ти нічого не уявляла.　

— Але як же тоді сталося, що в мене залишилася тільки маленька подряпина? — прошепотіла я.　

Він опустив руку і почав ходити туди-сюди кімнатою.　

— Спочатку я цього теж не зрозумів, — схвильовано говорив він. — Я був страшенно… радий, що ти… ти жива, і тому сказав собі, що колись таки знайду логічне пояснення цій маленькій рані. Але потім я пішов у душ і там мене зненацька осяяло.　

— Ах, он воно що, — сказала я. — Я ж іще не милася.　

Я насилу відірвала закляклі пальці від краю столу і сіла на килим. Так було значно краще. Принаймні мої коліна більше не тремтіли.　

Притулившись до ліжка, я глянула вгору на Ґідеона.　

— Чуєш, а тобі обов’язково треба бігати туди-сюди, наче ти якийсь дикун? Мене це страшенно нервує. А я й без того знервована.　

Ґідеон став навколішки на килим переді мною і поклав мені руку на плече, попри те, що з цієї миті я вже не могла слухати його уважно, а лише переймалася думками на кшталт: «Сподіваюсь, я приємно пахну», «О, треба ж не забувати дихати».　

— Чи знайоме тобі відчуття, коли ти марудишся над головоломкою-судоку і раптом знаходиш те саме єдине число, за допомогою якого решта полів легко заповнюються? — запитав він.　

Я невпевнено кивнула.　

Ґідеон лагідно гладив мене, десь блукаючи думками.　

— Я вже кілька днів мордуюсь над такою купою речей, але тільки сьогодні знайшов його… це магічне число, розумієш? Я вкотре перечитував документальні записи, поки майже вивчив їх напам’ять…　

— Які ще документальні записи? — урвала його я.