Смарагдова книга

— Ні, Чарльзе! — тепер голос зазвучав ще більш владно. — По-твоєму, я схожа на божевільну? Я мала на увазі саме те, що сказала, і нічого іншого.　

— Але я…　

— У шафі щойно спалахнуло світло. Тож, будь ласка, встань і подивися, що там таке. Якщо не хочеш ночувати у швейній майстерні.　

Сичання, поза всякими сумнівами, Шарлотта успадкувала від тітки Ґленди.　

— Хоча ні, зажди. Так не можна. Адже тебе може помітити місіс Ленґдон, і тоді мама закидає мене питаннями про наш з тобою шлюб. Спитає, чи не настала в нас, бува, криза подружніх стосунків, а це, знаєш, остання тема, на яку мені хотілося б із нею говорити. Тому що в мене, наприклад, жодної подружньої кризи немає, чуєш, у мене — нема. Навіть якщо ти і взяв мене за дружину лише через те, що твоєму батькові кортіло отримати дворянський титул.　

— Але, Ґлендо…　

— Можеш не прикидатися! Тільки-но днями леді Пресдемер розповіла мені… — І на нещасного чоловіка знову посипалися докори тітки Ґленди. Одначе про світло в шафі вона при цьому геть забула. На жаль, забула вона і про те, що вже доволі пізно, і, сівши на свого улюбленого коника, лаялася години зо дві. Чарльз лише зрідка боязко попискував у відповідь. Не дивно, що вони розлучились. Дивно, що вони примудрилися народити таку гарнюню Шарлотту…　

Тітка Ґленда продовжувала звинувачувати чоловіка. Цього разу в тому, що він позбавляє її законного сну, тут же заскрипіли ліжка, і всього за якихось дві хвилини в кімнаті почулося хропіння. Авжеж, декому, наприклад, від безсоння допомагає молоко з медом. Та щодо тітки Ґленди, здається, справа стоїть інакше.　

Проклинаючи тітку Медді з її феноменальною пам’яттю, я напровсяк почекала ще з півгодини й обережно прочинила дверцята шафи.　

Я ж не могла просиджувати дорогоцінний час у цій комірчині! Дідусь, напевно, вже був сам не свій від неспокою. У кімнаті, здавалося, було більше світла, ніж у шафі. Принаймні я могла розгледіти, де стоять меблі й ні на що не натрапити.　

Я обережно прокралася до дверей і натиснула на ручку. І тієї ж миті тітка Ґленда завила:　

— Чарльзе, кажу тобі, там хтось є!　

Вирішивши не чекати, поки бідолаха Чарльз прокинеться й увімкне світло, я відчинила двері й чкурнула по коридору та вниз сходами. Потім я перетнула коридор на третьому поверсі, хоча сходи були дуже скрипучі. Я й сама не розуміла до ладу, куди біжу, але мене переслідувало дивне почуття дежавю — невже мені колись уже довелося це пережити…

На другому поверсі я натрапила на когось, але, отямившись, зрозуміла, що це — мій дідусь. Він, нічого не сказавши, схопив мене за плечі й потягнув до бібліотеки.　

— Ти що тут за гармидер зчинила? — прошепотів він, зачинивши двері. — І чому ти прийшла так пізно? Я всі ноги перестояв перед портретом прапрапрадіда Г’ю і вже подумав, чи часом не сталося чогось із тобою.　

— Взагалі-то сталося. Завдяки бабусі Медді я потрапила просто в спальню тітки Ґленди, — сказала я, віддихуючись після цієї пробіжки. — Думаю, вона встигла мене помітити і, можливо, вже цієї хвилини телефонує до поліції.　

Лукас мене дуже вразив, поставши переді мною тим самим дідусем, якого я знала маленькою дівчинкою. Від молодого Лукаса з напомадженою зачіскою і сліду не залишилося.　

На очі мені знову навернулися сльози, хоч як я не намагалася приховати свої почуття.　

Дідусь цього не помітив, бо прислухався до того, що коїлося за дверима бібліотеки.　

— Зачекай тут, я подивлюся, що там, — він різко обернувся до мене й посміхнувся. — Тарілка із сендвічами там. Про всяк випадок… А якщо хтось зайде…　

— …то я — твоя кузина Ґейзл, — перебила я.　

— То ти краще сховайся! Там, під письмовим столом.　

Але все це виявилося марним — за кілька хвилин Лукас повернувся. Я вже трохи прийшла до тями і з’їла один сендвіч, а потім навіть спробувала прорахувати, скільки хвилин у мене залишилося до зворотного стрибка.　

— Не варто хвилюватися, — сказав Лукас. — Тітка Гленда саме докоряє Чарльзові за нічні кошмари, які приходять до неї через нього від самого дня їхнього весілля, — він похитав головою. — Неймовірно! Єдиний спадкоємець династії власників великого готельного бізнесу дозволяє так із себе знущатися! Та облишмо Гленду, — посміхнувся Лукас. — Дай-но я на тебе подивлюся, внучко. Ти така, якою я тебе запам’ятав, тільки, напевно, ще трохи вродливіша. А що сталося з твоєю піжамою? Вигляд у тебе такий, наче ти щойно комини трусила.　

Я кивнула.