Смарагдова книга

— Налила йому склянку віскі, — промовила моя бабуся і захихотіла.　

Мені забило дух від подиву. Невже моя бабуся вміє сміятися? Зроду такого не чула. Навіть коли вона посміхалася, ми чудувалися, а ось щоб хихикати… При мені з нею цього не траплялося. Хихикання — це ж дуже особливий вид сміху. У леді Арісти хихикання звучало як опера Ваґнера, яку вирішили зіграти на блокфлейті[25].　

— А потім він заплакав! — зневажливо сказала моя бабуся, і я знову впізнала звичну інтонацію леді Арісти. — Після чого склянку віскі довелося перехилити мені.　

— Оце так учинок, моя люба! — Відчувши, що дідусь посміхається, я зрозуміла, що мені стало тепло на душі. Вони здавалися дуже щасливими разом (принаймні, якщо брати вигляд від п’ят до шиї). Враз я усвідомила, що так мало знала про їхній шлюб.　

— Швидше б уже будинок Ґленди і Чарльза був готовий, — мовила леді Аріста. — Мені здається, нашим дітям не дуже щастить у пошуку другої половинки, як ти гадаєш? У Гаррі — Джейн, повна зануда, у Ґленди — Чарльз, макуха та й годі, а в Ґрейс — Ніколас, бідний, як мак начетверо.　

— Та головне, що вона з ним щаслива.　

Леді Аріста підвелася.　

— Так, до Ніколаса в мене найменше претензій. Набагато гірше було б, якби Ґрейс залишилася з цим чванькуватим паростнем де Віллерзів.

Я бачила, як її всю трусило.　

— Ці де Віллерзи величаються як куций бик у череді. Сподіваюся, Люсі теж схаменеться.　

— По-моєму, Пол трохи з іншого тіста, — дідусь посміхнувся. — Він непоганий хлопчина.　

— Я так не думаю. Яблуко від яблуні недалеко падає. Ти йдеш?　

— Я хотів ще трохи почитати…　

І якщо все складеться добре, ще трошки поговорити з онукою з майбутнього. До того ж часу в мене залишилося зовсім обмаль. З-під столу я не бачила годинника, проте чула його цокання. О лихо, здається, я знову відчуваю, що мене нудить.　

— «Анна Кареніна» — трагічна книга. Чи не так, любов моя? — Я бачила, як витончені руки моєї бабусі потягнулися до книги і розгорнули її десь посередині.　

Цієї миті, здавалося, Лукас затамував подих так само, як і я.　

— «Я говорю не те, що думаю, а те, що відчуваю». Хоча, напевно, мені теж треба б перечитати цей твір ще раз — в окулярах.　

— Та спочатку його дочитаю я, — відрубав Лукас.　

— Тільки не сьогодні вночі. — Поклавши книгу на стіл, вона нахилилася до дідуся. Мені здалося, що вони обнімаються.　

— Я піднімуся за кілька хвилин, моя дорогенька, — сказав Лукас, але краще б він цього не робив (агов, що це ще за «дорогенька»? Він же розмовляє з леді Арістою). При цьому я так рвучко здригнулася, що стукнулася головою об стіл.　

— Це що таке? — стрепенулася моя бабуся.　

— Ти про що? — Я помітила, як рука Лукаса прибрала зі столу «Анну Кареніну».　

— Про цей звук!　

— Я нічого не чув, — мовив Лукас. Та, на жаль, завадити їй обернутися він не міг. Я не бачила бабусиного обличчя, але відчула, як її очі недовірливо зблиснули.　

І що тепер буде?　

Лукас кахикнув. Книга в його руці рушила в мій бік. Вона попливла над паркетом і завмерла за півметра від письмового столу.　

Леді Аріста закрокувала у моєму напрямку — і я відчула, як холоне все моє тіло.　

— О, так це ж… — бурмотіла вона про себе.　

— Зараз або ніколи, — сказав Лукас. Я мерщій вирішила, що його слова звернені до мене. Випроставши руку, я відчайдушно схопила книгу і притиснула її до грудей. Бабуся видала короткий здивований крик. Не встигла вона нахилитися і побачити під столом мене, як її плетені капці розпливлись і я знову опинилася в 2011 році. Я виповзла з-під письмового столу, дякуючи Богові за те, що цей масивний предмет не зрушив із 1993 року ні на сантиметр. Після того як леді Аріста побачила, що в стола виростають руки і пожирають книги, їй, напевно, якнайшвидше знадобиться ще одна порція віскі. Бідолашна!　

Я ж не потребувала нічого, крім власного ліжка. На третьому поверсі шлях мені перепинила Шарлотта, але я ні на крихту не злякалася — моє серце вирішило, що на сьогодні йому вже досить хвилювань.　

— Я чула, що ти тяжко хвора і повинна дотримуватися постільного режиму.　

Увімкнувши ліхтарик, вона засліпила мене яскравою світлодіодною лампою. Я відразу згадала про те, що ліхтарик Ніка залишився десь у 1993 році. Напевно, в шафі тітки Ґленди.　

— Так. І, гадаю, це ти мене заразила, — сказала я. — Через цю хворобу я не можу спати, тому взяла собі дещо почитати. А ти чим займаєшся? Розминаєш м’язи?　

— А чом би й ні? — Шарлотта рушила до мене й освітила ліхтариком книгу.　

— «Анна Кареніна»? А чи не заскладний це для тебе текст?

— Ну якщо ти так гадаєш, то ми можемо помінятись: я тобі дам «Анну Кареніну», а ти мені — «У тіні вампірського пагорба».　

Декілька секунд Шарлотта спантеличено мовчала. А потім вона знову засліпила мене світлом свого ліхтарика.　

— Ну ж бо, покажи, що там у тебе в скрині. Може, я тобі допоможу, Ґвенні… допоможу уникнути найстрашнішого.　

Ти ба! Шарлотта таки вміє говорити зовсім по-іншому — м’яко й ніжно, ніби справді переймається моєю долею. Я протиснулася повз неї (щосили напружуючи м’язи черевного преса!) і поквапилася далі.　

— Забудь про це, Шарлотто! І не підходь до моєї кімнати взагалі, ясно?