Смарагдова книга

Я бачила, що вона вагається, а потім мама ще раз переказала мені те, що я давно вже знала: Люсі й Пол вважали, що Коло Дванадцяти не має замкнутись, а ось Вартові їхніх поглядів не поділяли, тому Люсі й Пол украли хронограф та зникли разом із ним.　

— Втекти від Вартових практично неможливо, у них напевно є свої люди і в Скотланд-Ярді, і в Секретній службі США. Тож Люсі й Полу нічого іншого не залишалося, крім як стрибнути разом із хронографом у минуле, — продовжила я замість мами й непомітно розсунула ногами ковдри, щоб бодай трішки охолонути. — Ти тільки не знаєш, у якому саме році вони ховаються.　

— Так, повір, їм було дуже непросто покинути тут усіх і все, — здавалося, мама ось-ось заплаче.　

— Але чому вони вважали, що Коло Дванадцяти не має замкнутися? — Як же мені було жарко! І навіщо я тільки сказала мамі, що мене лихоманить?　

Мама дивилася кудись у порожнечу повз мене.　

— Я не знаю. Мені відомо, що вони не вірили в добрі наміри графа Сен-Жермена і вважали, ніби в основі таємниці Вартових лежить брехня. Я і сама тепер шкодую, що не хотіла тоді дізнатися більше… Але мені здається, Люсі вчинила слушно, що не розказала мені дуже багато. Вона не хотіла наражати на небезпеку ще й мене.

— Вартові вважають таємницю Кола Дванадцяти панацеєю від усіх хвороб. Якимись ліками, що допоможуть усім хворим світу, — сказала я й одразу зрозуміла, що ця інформація не була новиною для мами. — Нащо Люсі з Полом намагалися перешкодити винайденню таких диво-ліків? Чому вони були проти?　

— Тому що їм здалося, що ціна за них надто висока, — почала шепотіти мама, а потім у її очах забриніли сльози. Вона відвернулася і похапцем встала. — Спробуй трохи поспати, люба, — звичайним голосом сказала вона. — Я впевнена, ти скоро зігрієшся. Сон — найкращі ліки.　

— На добраніч, мамо. — Я б могла ще спробувати видобути з неї хоч що-небудь, але зараз я ледве дочекалася того моменту, коли мама вийшла. Я миттю скинула з себе ковдри й відчинила вікно, та так швидко, що дві голубки (а може, це були голубки-привиди?) злякано пурхнули з карниза. Коли Ксемеріус повернувся, відбувши контрольне облітання будинку, я вже встигла поміняти наскрізь промоклу від поту піжаму на нову, сухеньку.　

— Уже всі полягали спати, навіть Шарлотта пішла. Та вона не спить, а вирячилась у стелю і робить вправи для розтягування литкових м’язів, — повідомив Ксемеріус. — А ти схожа на якогось вареного омара.　

— Майже так я й почуваюся, — зітхнувши, я закрила на засув двері в кімнату.　

Ніхто не повинен зараз сюди зайти, а тим паче Шарлотта.　

Я відчинила шафу і глибоко зітхнула.　

Пробиратися на животі крізь дірку було дуже непросто. Мені довелося неабияк попітніти й надихатися пилу, поки я дісталася, нарешті, до крокодила, всередині якого, дбайливо присипаний тирсою, був захований хронограф. Моя піжама одразу забруднилася спереду, а збоку на ній теліпалося павутиння. Бридота та й годі.　

— Он там у тебе… кхм… певна дрібничка, — сказав Ксемеріус, коли я нарешті вибралася з шафи з хронографом під пахвою.　

Він показав мені на груди. «Дрібничка» виявилася величезним павуком завбільшки з долоню моєї Кароліни (ну десь так). Я ледь втрималася, щоб не зарепетувати, та так сильно, що прокинулися б не тільки мешканці будинку, а й, напевно, всього кварталу.　

Павук, якого я з себе струсила, мерщій кинувся шукати затишний притулок у моєму ліжку (ну не страхіття, і як тільки вони так швиденько перебирають вісьмома своїми лапками?).　

— Ох і бридота! Фу-у-у! — повторювала я ще хвилину або й більше. Мене досі трусило від огиди, коли я присіла налаштовувати хронограф.　

— Та годі тобі, — втішав мене Ксемеріус. — Є павуки, які взагалі разів у двадцять більші.　

— І де такі є? Хіба що на планеті Ромул[23]? Ну добре, нехай так.　

Поставивши хронограф на скриню, я опустилась навколішки та застромила палець в отвір під рубіном.　

— За півтори години повернусь. А ти тим часом очей не спускай з цього тарантула.　

Я прощально помахала Ксемеріусу Ніковим ліхтариком і глибоко зітхнула.　

Він трагічно приклав лапку до грудей:　

— Ти вже ідеш?.. До ранку ще далеко…[24]

— Ох, Джульєтто, замкни бузю, будь ласка, — мовила я і міцно втиснула палець у голку.　

Я зважилася знову зітхнути, та у роті в мене чомусь опинився шматок фланелевої тканини. Я похапцем виплюнула цю ганчірку й увімкнула ліхтарик. І тут я побачила, що перед моїм обличчям висить банний халат, саме його я і спробувала на смак. Шафа взагалі була вщерть наповнена одягом. Він висів у два ряди, і мені знадобився деякий час, щоб якось вибратися з цієї купи ганчір’я.　

— Це що таке? Чуєш? — пролунав із кімнати жіночий голос.　

От халепа!　

— Що таке, люба? — спитав чоловічий голос. І звучав він дуже нерішуче.　

Я так перелякалася, що не могла поворушитися.　

— У шафі блимнуло світло, — пробурчав жіночий голос, і звучав він, навпаки, навіть занадто рішуче. Точніше, він звучав точнісінько як голос моєї тітки Ґленди.　

Побила б її морока! Вимкнувши ліхтарик, я обережно втиснулася в другий ряд суконь. Мені довелося упертися спиною в задню стінку шафи.　

— Може, це…