Смарагдова книга

— Звісно, ні! — тітка Медді обурено подивилася на нього. — Я ж присягнулася власним життям! Мені довелося сказати їй, що нагорі значно більше світла, тому тут легше вишивати і плести, а ще нам не буде заважати Аріста. Взагалі ж, дитино, май на увазі, що одне з вікон у тебе зачиняється нещільно, звідкись так сильно дме, я весь час відчувала подих холодного вітру.　

Ксемеріус прикинувся ягням.　

— Я ж не навмисне, — заскиглив він. — Книга була така, що не відірватися.　

Я подумки вже складала плани на найближчу ніч.　

— Бабусю Медді, а хто, власне, жив тут 1993 року?　

Бабуся задумливо наморщила чоло.　

— У 1993-му, кажеш? Дай-но подумати. Марґарет Тетчер була ще тоді прем’єр-міністром? Тоді… ох, як же її там звали…　

— У цієї бабуленції усе в голові змішалось, — промовив Ксемеріус. — Давай краще я розповім! У кіно крутили «День бабака», і я подивився його чотирнадцять разів поспіль, окрім того, принц Чарльз закрутив роман з Каміллою Паркер-Боулз, а прем’єрміністра звали…　

— Знаєш, мені взагалі-то байдуже, — перебила його я. — Мені просто хотілося знати, чи безпечно стрибати звідси в 1993 рік. — Я вже почала підозрювати, що Шарлотта тим часом роздобула чорне кімоно й тепер збирається день і ніч постійно стежити за коридором. — Бабусю Медді, то жив у цьому помешканні хтось чи ні?　

— Лланвайрпуллґвінґіллґоґеріхвірндробуллллантісіліоґоґоґох! — викрикнула бабуся Медді, а Ксемеріус, я і Нік здивовано вирячили на неї очі.　

— Ох, тепер-то вона взагалі наче впала з дуба, — завив Ксемеріус. — Я ще вдень відчув, що з нею щось негаразд, коли бабця читала книгу і ні сіло ні впало починала хихотіти.　

— Лланвайрпуллґвінґіллґоґеріхвірндробуллллантісіліоґогоґох, — повторила тітка Медді, і її обличчя осяяла задоволена посмішка. Вона поклала до рота лимонний льодяник. — Так називалося містечко в Уельсі, з якого приїхала наша економка. І після цього хтось ще посміє думати, що в мене нікудишня пам’ять.　

— Бабусю Медді, я тільки хотіла спитати, чи жив…　

— Добре, добре. Економку звали Ґладіола Ленґдон. На початку дев’яностих вона мешкала в кімнаті твоєї мами, — перебила мене тітка Медді. — Бачу, ти здивована, так? Тож твоя бабуся ще добре все кумекає, у неї прекрасний, гострий розум! На цьому поверсі у решті кімнат вряди-годи зупинялися гості. Та все ж більшу частину часу ці приміщення стояли порожні. А Ґладіола недочувала. Тож можеш без вагань залазити у свою машину часу і мчати назад у 1993 рік, — захихотіла вона. — А ця Ґладіола Ленґдон! Ми ніколи, напевно, не забудемо її фірмовий яблучний пиріг. Вона клала туди навіть огризки, точно вже економка.

Я знала, що через мій вигаданий грип маму мучили докори сумління. Після обіду їй зателефонував Фальк де Віллерз і передав рекомендації доктора Вайта: мені слід було залишатися в ліжку й пити багато гарячого чаю. Мама дуже переймалася, що не прислухалася до моїх скарг сьогодні вранці. Вона власноруч вичавила мені сік із трьох лимонів, а потім ще півгодини сиділа біля мого ліжка, аби впевнитися, що я випила все до останньої краплі. Та все ж, мабуть, я трохи перестаралася, стукаючи зубами, як від ознобу. Мама принесла мені ще дві ковдри, попідтикала їх мені зусібіч, а під ноги поклала теплу грілку.　

— Я така кепська мати, — бідкалася вона, гладячи мене по голові. — Надто ж зараз, коли тобі так тяжко.　

Авжеж, мені справді було тяжко — через страшну спеку я обливалася потом, як у справжній лазні, а на моєму животі можна було, напевно, смажити яєчню.　

На якусь мить я поступилася і сповнилася неймовірного жалю до самої себе.　

— Хай там як, а мама ти чудова, — відповіла я.　

Мама ще більше занепокоїлась.　

— Сподіваюся, вони не змусять тебе робити щось небезпечне, ці божевільні старі любителі секретів.　

Відсьорбнувши чотири ковтки гарячого лимонного напою, я подумала: може, варто розказати мамі усі таємниці? Адже це було зовсім неприємно постійно брехати їй і приховувати від неї справді важливі речі. Хоча мені не хотілося б дуже хвилювати її і точно я не бажала нацькувати її на Вартових. До того ж не думаю, що їй сподобалося б, якби вона дізналася, що вкрадений хронограф я ховаю вдома, та ще й без нагляду стрибаю з його допомогою в минуле.　

— Фальк запевнив мене, що ти просто сидиш у якомусь там підвалі та робиш домашнє завдання, — сказала вона. — І перейматися мені потрібно лише через те, що ти занадто рідко буваєш на свіжому повітрі.　

Деякий час я вагалася, проте за мить криво посміхнулася мамі та сказала:　

— Він має рацію, там темно і страшенно нудно.　

— Це добре. Я б не хотіла, щоб ти пережила такі самі пригоди, як тоді Люсі.

— Мамо, а що саме тоді сталося? — За ці два тижні я вже неодноразово ставила це питання. Та ще жодного разу мені не вдалося отримати на нього детальну відповідь.　

— Люба, ти ж і сама знаєш, — сказала мама, знову погладжуючи мене по голові. — Ох, моя маленька! У тебе така висока температура. Ти просто гориш.　

Я обережно прибрала її руку. Дійсно горю. Та температура тут ні до чого.　

— Я справді хочу знати, що тоді сталося, матусю, — мовила я.