Смарагдова книга

Я зроду не елапсувала з таким комфортом, як нині. Мені дали з собою кошик, у якому був термос із гарячим чаєм, фірмовими тістечками (ще б пак!) та нарізаними фруктами в пластиковій коробочці.　

Вмостившись зручно на зеленій канапі, я навіть відчула певні докори сумління. На мить я задумалась: може, витягнути мені з криївки ключ і податися нагору? Але що могла принести мені ця мандрівка, крім непотрібних ускладнень і небезпеки, що мене викриють Вартові? Я перебувала десь у 1953 році, точну дату я вирішила не встановлювати — треба було грати роль байдужої дівчини, що хворіє на грип.　

Вартові закрутилися як мухи в окропі, після того як Фальк вирішив змінити план дій. У супроводі невдоволеного містера Марлі мене відправили в алхімічну лабораторію. Його вигляд говорив про те, що йому значно більше хотілося залишитися　

на нараді, ніж стежити за мною. Я не наважилася запитати його про операцію «Опал», а просто надула собі губи, як і він.　

За останні два дні наші стосунки явно погіршилися. Та настрій містера Марлі цікавив мене найменше.　

У 1953 році я спочатку з’їла фрукти, потім тістечка і, нарешті, затишно влаштувалася на канапі та сховалась під ковдрами. За п’ять хвилин я спала вже як убита, не звертаючи уваги на неприємне світло електричної лампочки. Навіть думки про безголового привида, який напевно тиняється десь коридорами нинішнього штабу Вартових, не могли мене розбудити. Дивно, але я примудрилася прокинутися якраз перед зворотним стрибком. Це добре, бо інакше мені довелося б гепнутися просто під ноги містерові Марлі.　

Містер Марлі лише коротко кивнув мені на знак привітання. Він робив запис у журналі (напевно, щось на кшталт «Рубін зіпсував усі плани і замість виконати свій обов’язок плював у стелю й уминав фрукти 1953 року»), а я запитала про доктора Вайта, чи не пішов він ще додому. Мені дуже кортіло дізнатися, чому він не викрив мене перед усіма присутніми.　

— У нього зараз обмаль часу… клопотатися з вашою болячкою, себто хворобою, — зауважив містер Марлі. — Зараз всі готуються до впровадження операції «Опал» у міністерство оборони.　

«І я через вас не можу бути там», — ці невисловлені слова зависли в повітрі, і здавалося, наче він усе ж таки промовив їх уголос.　

До чого тут міністерство оборони? Та цього ображеного містера ліпше не питати — у такому настрої він мені все одно нічого не розкаже. Марлі, певно, вирішив, що зі мною краще взагалі не розмовляти. Він зав’язав мені очі й повів лабіринтом підземних переходів, однією рукою він взяв мене за лікоть, а іншу поклав на талію. Що далі ми йшли, то більше його дотик здавався мені неприємним, а його долоні були гарячими та пітними. Я чекала, коли зможу їх із себе скинути, і миттю зробила це, щойно ми опинилися на кручених сходах, що вели на перший поверх. Я зітхнула й зняла з очей пов’язку, оголосивши, що звідси я зможу сама дійти до лімузина.　

— Я вам цього не дозволю! — запротестував містер Марлі. — До того ж мій обов’язок провести вас до дверей.　

— Ну ж бо, облиште! — я спересердя відштовхнула його руку, коли містер Марлі спробував ще раз зав’язати мені очі. — Я й так чудово знаю решту шляху. А якщо вам дуже кортить провести мене до дверей, то для цього, напевно, не обов’язково тримати руку в мене на талії.　

При цьому я знову попрямувала вперед.　

Містер Марлі обурився і, сопучи, сунув за мною.　

— Ви так поводитесь, ніби я допік вам до серця своєю нечемністю.　

— Це правда, — мовила я, щоб ще дужче його розізлити.　

— Отже, справді… — закричав містер Марлі, але його слова заглушив крик із сильним французьким акцентом.　

— Не збираєтеся ж ви вийти на люди без коміррця, юначе! — Двері ательє перед нами відчинились, і звідти вийшов Ґідеон, а слідом за ним — розлючена мадам Россіні. Вона розмахувала руками, в яких тримала якийсь білий клапоть матерії. — Ану, стійте! Ви що, спрравді тумали, що я пошила цей комір так, жарртома?　

Ґідеон зупинився і відразу помітив нас. Я теж завмерла, але, на жаль, не так природно, як Ґідеон; напевно, цієї миті я скидалася на справжню статую. І не тому, що мене приголомшив його зовнішній вигляд: на ньому була дивна потовщена куртка з промальованими біцепсами, як у важкоатлета, що вживає анаболики. Тож зараз, як і завжди, коли ми зустрічалися, я могла тільки витріщатися. Моє серце вкотре шалено загупало.　

— Наче мені так хочеться вас мацати! Та я зроду не робив би це самохіть, якби не вказівки начальства, — нарікав за моєю спиною містер Марлі.　

А Ґідеон підвів брову та глузливо мені посміхнувся.　

У відповідь я глузливо посміхнулася йому й окинула поглядом його дурний піджак, кумедні «шаровари» і довгі панчішки, які губилися десь у туфлях із широкими пряжками.　

— Достовіррність, юначе, ось що вашливо! — промовила мадам Россіні, досі грізно потрясаючи коміром. — Ох, скільки можна вам це пояснювати? Невже це ти, серрдешна хворра моя голубонько? — На її круглому обличчі з’явилася посмішка. — Bonsoir, ma petite![22] Будь ласка, скажи цьому пришелепкуватому мсьє, що крраще мене не слити.