Смарагдова книга

Це так несправедливо — йому досить було лише глянути на мене, щоб спантеличити. А він-бо всього лише спокійнісінько стояв біля вікна, тримав руки в кишенях джинсів і просто мені посміхався. Усмішка Ґідеона була зовсім не нахабною і широкою, він тільки ледь помітно підняв куточки губ, але при цьому посміхалися навіть його очі. Чомусь я відчула, як до горла знову підступає клубок. Швиденько відвівши очі, я помітила біля величезного каміна малого Роберта, сина доктора Вайта. Коли хлопчикові виповнилося сім, він потонув у басейні. Відтак малий привид з’являвся всюди і, хоча спочатку дуже мене соромився, проте з часом звикав до мене чимраз дужче. Наприклад, сьогодні він радісно замахав мені рукою, та у відповідь я змогла лише коротко йому кивнути.　

— Дозвольте запитати, що це ще за болячка, яка взялася ні з того ні з сього? — містер Вітмен насмішкувато зиркнув на мене. — Кілька годин тому, в школі, ти була здоровісінька, — продовжував він, схрестивши руки на грудях, але зараз же, напевно, схаменувся і змінив свою тактику — суворий тон на довірчий учительський, м’який і повний співпереживання. Така його інтонація мені була вже знайома, і це точно не було добрим знаком. — Ґвендолін, якщо тобі страшно через бал, ми цілком тебе розуміємо. Доктор Вайт, можливо, дасть тобі якісь ліки, що допоможуть заспокоїтися.　

Фальк кивнув.　

— Сьогоднішній захід справді неможливо скасувати, — зауважив він.　

Містер Джордж додав:　

— Містер Вітмен має слушність: те, що тебе лихоманить перед балом, — це цілком нормально. На твоєму місці будь-хто хвилювався б. Тут нема чого соромитися.　

— І до того ж ти не сама, — мовив Фальк, — Ґідеон буде з тобою поряд.　

Мимоволі я зиркнула на Ґідеона, але потім так само швидко відвернулася, відчувши, що наші очі ось-ось зустрінуться.　

Фальк правив далі:　

— Ти й незчуєшся, як усе закінчиться і тобі треба буде вертати назад.　

— І подумай ще про чудову сукню, — цей типу «міністр охорони здоров’я» намагався звабити мене.　

Що це ще таке? Невже він сприйняв мене за десятирічну дівчинку, яка й досі бавиться ляльками Барбі?　

Решта схвально загула, намагаючись зобразити ввічливі посмішки. Всі, крім доктора Вайта. Він, як завжди, насупив брови і неприязно позирав на мене у свій звичайний спосіб, що наганяв на мене моторошний страх.　

Маленький Роберт нахилив голову, наче вибачаючись.　

— Але в мене горло болить, і голова, а ще все тіло ломить, — зауважила я, намагаючись говорити якнайбільш переконливо. — Мені здається, що симптоми звичайного хвилювання дещо інші. Моя кузина не пішла сьогодні до школи, бо підхопила грип, а я просто заразилася від неї!　

— Здається, їй треба ще раз пояснити, що йдеться про події епохального значення… — докинув позаду містер Марлі.　

Але містер Вітмен перебив його.　

— Ґвендолін, ти пам’ятаєш нашу розмову вранці? — запитав він, і його голос при цьому став на дрібку сентиментальнішим.　

Що він таке говорить? Невже містер Вітмен хоче серйозно назвати це своє бурчання про незацікавлення його предметом справжньою розмовою? Проте, здається, саме це він і мав на увазі.　

— От, наприклад, Шарлотта. Можливо, вся річ у тих зусиллях, які ми вклали в її навчання, та я впевнений, що, якби вона опинилася на твоєму місці, то усвідомлювала б усю свою відповідальність. Вона ніколи б не поставила під загрозу нашу операцію через фізичний стан.　

Хіба ж я винна, що вони весь цей час витратили на навчання не тієї дівчини? Я ще дужче вчепилася в спинку стільця.　

— Зрозумійте, якби Шарлотта почувалася так само жахливо, як я зараз, вона нізащо не змогла б потрапити на цей бал.　

Містер Вітмен мав такий вигляд, ніби йому ось-ось увірветься терпець.　

— Мені здається, ти не розумієш, про що я веду мову.　

— Та чому ми маємо її вмовляти! — раптом пробубонів своїм звичайним незадоволеним тоном доктор Вайт. — Ми марнуємо дорогоцінний час. Огляд встановить, наскільки вона хвора. Та якщо вона просто вдає хвору…　

Відсунувши стілець, він підвівся й підійшов до мене з іншого боку столу так швидко, що Роберту довелося неабияк поквапитися, щоб не відставати.　

— Ану, відкрий рота!　

Це вже занадто. Я обурено глипала на нього, але доктор уже схопив обома руками мою голову й обмацував її від вух до шиї. Потім він поклав руку мені на лоба. На душі мені похололо.　

— Гм… — промимрив він, ще дужче спохмурнівши, якщо тільки можливо було зобразити більш похмуру міну. — Лімфовузли набрякли, температура підвищена, справді, огляд не вельми обнадіює.　

Лімфовузли набрякли? Підвищена температура? Невже з переляку я й справді захворіла?　

— Я так і знав, — сказав доктор Вайт. Потім дістав із нагрудної кишені дерев’яну паличку й натиснув нею мені на язик. — Горлянка червона, запалення мигдалин… ось чому ти скаржилася на біль у горлі. Напевно, коли ковтаєш, щоразу відчуваєш нестерпний біль.　

— От бідолаха, — проказав Роберт із жалем. — Напевно зараз тобі доведеться пити цей огидний сироп від кашлю, — він скривився.　

— Тебе морозить? — запитав доктор Вайт.