Смарагдова книга

— Де там! До снаги! Ще й як! — містер Марлі обурено дивився на мене. — Вигляд у вас зовсім не такий уже хворий, — докинув він, явно сказавши неправду, бо ж я, придушивши власну гордість, змила мамину косметику і постала така, яка була.　

Леслі спочатку хотіла трохи посилити враження сірими й фіолетовими тінями, та, поглянувши на мене, сховала свою косметичку назад у наплічник. Через страшні синці під очима та бліду шкіру мене точно взяли б на роль жертви в якомусь фільмі про вампірів.　

— Річ не в тому, чи маю я хворий вигляд, а в тому, що я й справді хвора, — мовила я і віддала містеру Марлі свій шкільний наплічник. Нехай цього разу понесе його, я сьогодні надто хвора та слабка. — Знаєте, мені здається, що за таких обставин наш стрибок на бал можна перенести.　

— Нізащо! — крикнув містер Марлі, проте зараз же прикрив рот рукою і злякано озирнувся. — Вам відомо, як дорого обійшлися нам приготування до цього заходу? — правив він далі пошепки. Ми зайшли в штаб-квартиру Вартових, але просувалися дуже повільно, бо я похитувалась. — Я зміг переконати директора вашої школи в тому, що одній трупі линвоходів терміново потрібна зала для репетицій, і він погодився. Сьогодні! Граф Сен-Жермен дав чіткі вказівки з приводу того, що…　

Містер Марлі почав добряче мене дратувати (які ще линвоходи? І директор Джиллс? Я нічого не второпала).　

— Послухайте мене уважно. Я захворіла! Захворіла!!! Я змушена була випити вже три таблетки аспірину, та все марно. Навпаки, мій стан щосекунди погіршується. А ще в мене температура і мені ніби бракує повітря.　

Для більшої переконливості я вчепилася в поруччя біля входу в будинок і щось нерозбірливо прохрипіла.　

— Завтра хворійте. Завтра! — торочив містер Марлі. — Містере Джордж! Хоч ви їй скажіть, що їй дозволяється захворіти лише завтра, інакше вона… зруйнує весь наш план!　

— Ти хвора, Ґвендолін?　

У дверях з’явився містер Джордж. Він дбайливо обійняв мене і завів усередину. Це вже інша річ.　

Я нещасно кивнула.　

— Думаю, я могла заразитися від Шарлотти. — Ха-ха, точно! У нас в обох був той самий синдром своєрідного «грипу». Гаразд, назвався грибом, то й лізь у кошик. — У мене голова ось-ось лусне, так болить.　

— Це справді дуже невчасно, — зауважив містер Джордж.　

— Я це кажу їй уже десятий раз, — підхопив містер Марлі, що запопадливо дріботів за нами. Його обличчя зараз вирішило задля різноманіття побути не яскраво-червоним, а вкритися червоно-білими плямами, ніби йому важко було вирішити, який саме колір більше пасує до цієї ситуації. — Доктор Вайт цілком може зробити їй укол, еге ж? Треба протриматися всього кілька годин.　

— Так, як варіант, — промовив містер Джордж.　

Я невпевнено зиркнула на нього. Від нього я сподівалася трохи більше співчуття та підтримки.　

Згодом я й сама повірила, що захворіла, але це радше відбувалося через панічний страх. У мене було дивне передчуття, що Вартові зі мною не надто панькатимуться, якщо раптом дізнаються, що я прикидалась. Та зараз уже занадто пізно про це думати, відступати нікуди.　

Замість доправити мене в ательє мадам Россіні, де мене якраз мали нарядити в сукню вісімнадцятого століття, містер Джордж провів мене в Драконячу залу. За нами прямував містер Марлі, в руках він досі тримав мій наплічник. Не зупиняючись, містер Марлі обурено бубонів щось собі під ніс.　

За круглим столом сиділи доктор Вайт, Фальк де Віллерз, містер Вітмен і ще один чоловік, якого я раніше не бачила (не здивуюся, якщо це був сам міністр охорони здоров’я). Містер Джордж завів мене в залу — всі обернулись і витріщилися на мене. Усі мої погані передчуття ожили разом.　

— Вона стверджує, що захворіла, — сказав на одному подиху містер Марлі і бадьоро прокрокував далі.　

Фальк де Віллерз підвівся зі стільця.　

— Містере Марлі, будь ласка, зачиніть за собою двері. А тепер, прошу, почніть спочатку. Хто стверджує? Хто хворий?　

— Ось, вона! — містер Марлі тицьнув у мене вказівним пальцем. У відповідь мені захотілося йому покривлятися, але я втрималася.　

Містер Джордж відпустив мене, крекнувши, сів на вільний стілець і витер хусточкою піт зі своєї лискучої лисини.　

Так, Ґвендолін почувається не дуже добре.　

Я перепрошую, — мовила я, щосили намагаючись дивитися в правий нижній куток кімнати. Бо я десь читала, що якщо люди брешуть, то обов’язково відводять очі вгору і ліворуч. — Але я відчуваю, що справді не маю сил відвідати сьогодні цей бал. Я ледве тримаюся на ногах, і щохвилини мені дедалі гіршає. — Для більшої переконливості я сперлася на спинку стільця, на якому сидів містер Джордж. І тут я помітила, що поміж присутніх у залі був і Ґідеон. Моє серце миттю прискорено забилося.