Смарагдова книга

Хроніки Вартових　

2 квітня 1916 року

Пароль дня: «Коли двоє роблять одне й те саме, це вже не одне й те саме»[15]. Теренцій　

Досі Лондон перебуває під обстрілом, учора німецькі літаки літали навіть удень, бомби завдають неабиякої шкоди кожному району міста. Деякі частини Сіті й Палацу правосуддя міська рада оголосила офіційними бомбосховищами. Таким чином, ми взялися замуровувати знамениті підземні переходи. Адже це утричі збільшить наші підземні володіння і дозволить нам замінити традиційну зброю сучаснішою.　

Ми знову сьогодні елапсували втрьох згідно з протоколом безпеки — із документарію, 1851 рік. Ми взяли з собою дещо почитати, і все минуло б тихенько, якби леді Тілні могла викласти свої зауваження трохи з гумором, а не заводити запеклу суперечку. Я думаю, що вірші цього Рільке — повна маячня, нісенітниця, а крім того, це зовсім непатріотично — захоплюватися німецькою літературою в той час, коли ми з ними воюємо! Не терплю, коли мене намагаються силоміць у чому-небудь переконати, та леді Тілні, на жаль, виказала неабияку наполегливість.　

Леді Тілні саме декламувала нам дивний пасаж про слабкі руки, що чвакають важко, як жаби після дощу[16], чи щось таке, але тут у двері постукали. Звичайно якби отже нахабство тоді загадка б ва Леді знати, навіть якщо вона це заперечуватиме роз’яснень ніхто!!!!! кров за метр вісімдесят п’ят зеленого кольору рік

Позначка на маргінесах: 17.05.1986

Записи нині нечіткі, бо ж на них, видно, вилили каву. Сторінок із 34-ї до 36-ї нема взагалі. Виступаю за впровадження нового правила, згідно з яким послушникам дозволяється користуватися Хроніками лише під наглядом.

Д. Кларксен, архіваріус (страшенно розлючений!!!)

— О ні, ти знов, либонь, ревіла як корова, — сказав Ксемеріус, який чекав мене в таємному переході.　

— Ну так, — відповіла я. Навіть дідусь кинув пару скупих сльозинок — таким тяжким виявилося прощання з Лукасом. Ми не побачимося тепер цілих тридцять сім років, принаймні якщо вірити в його підрахунки. Ми обоє вирішили, що це неймовірно довго. Найдужче мені зараз кортіло одразу ж стрибнути в 1993 рік, але я пообіцяла Лукасу, що спочатку гарненько висплюся.　

Була друга година ночі, а за чверть сьома мені треба було вставати. Мамі доведеться викликати підйомний кран, бо інакше з ліжка я не встану.　

Ксемеріус, на диво, утримався від звичних шпильок на мою адресу, і я посвітила ліхтариком йому просто в писок. Я можу помилятися, але мені здалося, що він був як у воду опущений. Я раптом подумала, що цілий день не звертала на нього уваги.　

— О, ти мене чекав. Як мило з твого боку, Ксемічку… тобто Ксемеріусе, — сказала я, несподівано сповнюючись ніжності. Мені хотілося його зараз погладити. Та, на жаль, привида помацати неможливо.　

— Це лише збіг. Я тут просто шукав пристойну схованку　

для цієї штукенції, — сказав він, показуючи на хронограф, який я знову загорнула в банний халат, звалила собі на стегно й притиснула ліктем правої руки. Позіхаючи, я прошмигнула зі схованки на сходи. Потім обережно закрила вхід портретом прапра… тобто, портретом нашого опецькуватого предка.

Я дерлася вгору сходами, а Ксемеріус не відходив від мене ні на крок.　

— Ану, видави задню стінку в шафі, що стоїть у тебе в кімнаті. Ця стінка зроблена з тонкої фанери, ти точно зможеш її виламати. І таким чином, через дірку у фанері можна проповзти в підсобку, де ціла купа схованок.