— Бідолашний дядько Гаррі… Класичний випадок психічної травми в ранньому дитинстві. Не дивно, що він полює на все, що рухається, — на качку, оленя, кабана, а надто на лисиць. Ще й став головою товариства з відновлення легального полювання на лисиць у Ґлочестерширі. Може, співай йому якусь іншу пісню? І подаруй плюшеве лисеня.
До бібліотеки ми прокралися непоміченими, і щойно Лукас зачинив за нами двері, як полегшено видихнув:
— Нарешті.
— Поки що мої амбіції були задоволені, — погляд Лукаса впав на фамільний герб Монтрозів, який висів над каміном. Меч, оповитий трояндами, а під ним напис «НІС RHODOS, НІС SALTA»[14], що означало щось на кшталт
— Звичайно, спрацює! Ти навіть станеш Магістром Ложі, — сказала я і струсила крихти зі своєї піжами. Я насилу втрималася від задоволеної відрижки. Як же чудово нарешті досхочу наїстися. — Хвилиночку, 1993 року ти будеш…
— Тс-с-с! — Лукас нахилився до мене і приклав палець до вуст. — Я не хочу цього чути. Можливо, це й нерозумно з мого боку, але я не хочу знати, що чекає на мене в майбутньому, якщо це, звичайно, не кине світло на наше сьогоднішнє питання. У мене ще є до нашої наступної зустрічі тридцять сім років, тож краще провести їх якнай… гм-гм… безтурботніше. Розумієш?
— Так, — я сумно глянула на нього. — Розумію, і навіть дуже.
Після таких слів я не наважилася ділитися з ним припущеннями тітки Медді й містера Бернарда про те, що Лукас помер не своєю смертю.
Ще не пізно поговорити про це 1993 року.
— Тоді повернімось до магії Крука, дідусю. Адже ти справді багато чого поки що про мене не знаєш.
РОЗДІЛ 5