Смарагдова книга

Коли він з’явився, я відчула, що врятована, і несподівано навіть для самої себе нервово захихотіла.　

— А я уже принесла собі дещо з кухні, — кивнувши, я показала на вузол, що тримала, міцно притиснувши до грудей, — але організму цієї юної каратистки точно бракує цукру, їй вкрай потрібна маленька перекуска.　

Шарлотта попленталася назад до своєї кімнати.　

— Тепер я буду за тобою пильнувати, — мовила вона, тицьнувши вказівним пальцем мені в груди.　

Вона наче збиралася декламувати щось патетичне, бо мала такий вигляд, ніби стояла не в темному коридорі, а на театральній сцені.　

— За вами, містере Бернард, теж, — докинула вона.　

— Ну що ж, ми це мали передбачити, — прошепотіла я, коли двері її кімнати зачинились і коридор поринув у темряву. — Вона володіє якимось там «Тадж-Махалом».　

— Ну, непогано, — підтакнув мені Ксемеріус.　

Я ще міцніше притиснула до себе згорток.　

— Шарлотта щось запідозрила! Навіть якщо вона не знає точно, що саме їй вдалося виявити. Вона напевне патякає про нас Вартовим, розкаже, що ми…　

— Я впевнений, що для такої дискусії знайдуться належні місце й час, — незвичним суворим голосом перебив мене містер Бернард. Потім, піднявши з підлоги ліхтарик Ніка, увімкнув його й ретельно освітив ним весь простір від нижньої щілини між Шарлоттиними дверима до стелі. Верхнє світло в кімнаті згасло.　

Так, Шарлотта могла чути кожне наше слово. Я кивнула.　

— Ви, звичайно, маєте рацію. На добраніч, містере Бернард.　

— Солодких снів, міс Ґвендолін.　

Наступного дня вранці мамі дійсно знадобився кран, аби підняти мене з ліжка. Проте вона виявилася хитрішою і скористалася бридким пластмасовим Санта-Клаусом, якого хтось подарував Кароліні минулого Різдва. Якщо натиснути на кнопку, Санта починав електронним голосом промовляти: «Хо-хо-хо, Меррі Крісмас!» Я напнула на себе ковдру, намагаючись уникнути цих жахливих звуків. Та після шістнадцятого «хо-хо-хо» я таки здалась і відкинула ковдру, одразу пошкодувавши про це, бо згадала, де мені сьогодні належить побувати. На балу.　

Мені доведеться мати справу з графом без корисної інформації, якщо тільки не станеться диво і я не знайду можливості потрапити до дідуся в 1993 рік іще до балу.　

Я задумалася. Мені потрібно було ще раз цієї ночі потрапити в минуле. Але тоді Шарлотта точно б про все дізналася, тож я, здається, вчинила мудро.　

Злізши з ліжка, я потупцяла у ванну. Я поспала всього три години. Після нічної зустрічі з Шарлоттою я про всяк випадок прислухалася до поради Ксемеріуса: сховала хронограф за стінкою шафи. Мені довелося видавити її та розпороти черево крокодилу, щоб заховати там хронограф.　

Почувалася я після всіх цих подій мов викручена ганчірка, тож миттю заснула глибоким сном, який мав перевагу — мені не снилися жахіття. Власне кажучи, мені взагалі нічого не снилося. Я не могла бачити видіння, на відміну від тітки Медді.　

Я запізнилася на сніданок, бо довго шукала мамину пудру, щоб замазати синці під очима. І коли нарешті, похитуючись, я спустилася на перший поверх, тітка Медді схопила мене і потягла до своєї кімнати.　

— Що трапилося? — запитала я, розуміючи, що питання не має сенсу. Якщо тітка Медді прокинулася о пів на восьму, щось трапилося і справді було негаразд. Волосся її було розпатлане, бігуді, що мали бути на чолі, сповзли й теліпалися над вухом.　

— Дівчинко моя, Ґвендолін! Можна й так сказати, — тітка Медді опустилася на своє незастелене ліжко і, картинно насупивши чоло, втупилася у бузкові шпалери в дрібну квіточку. — У мене було видіння!　

Ну, цього ще бракувало!　

— Спробую вгадати: хтось розтоптав рубінове серце підборами чобіт, — припустила я. — Або, може, крук врізався у вікно баштового годинника?　

Тітка Медді так сильно похитала головою, що нечесані пасма злетіли вгору, а бігуді з’їхали набік.　

— Ні, Гвендолін, це зовсім не смішно! Хоч мені й не зрозуміло іноді, що означають ці видіння, але згодом завжди з’ясовується, що вони повідомляли про щось важливе. — Вона взяла мене за руку й притягнула до себе: — А цього разу видіння було надто зрозумілим. Я бачила тебе в блакитній сукні, вітер підхоплював її, навколо палали свічки, і хтось грав на скрипці.　

Шкірою пробігся мороз.　

Наче мало мені було власного неприємного передчуття з приводу цього балу… Треба ж було й тітці Медді побачити цей самий бал у своєму видінні. А я ж не говорила їй ні про бал, ні про те, яку сукню збираюся вдягнути.　

Тітка Медді була задоволена тим, що, нарешті, я звернула на неї увагу.　

— Спочатку все було добре, гості танцювали, і ти теж, але потім я побачила, що в залі немає даху. Над тобою насунулися жахливі чорні хмари, з яких шугонув птах і кинувся на тебе, — говорила вона. — А коли ти намагалася втекти, то натрапила саме на того птаха… Це було жахливо! Усе було червоне від крові, навіть небо червоніло, і краплі дощу, що падали з неба, були криваві…　

— Гм… Бабусю Медді?　

Вона заламала руки.　

— Люба моя, так, я знаю, це дуже жахливо. Сподіваюся, це не віщує жодних подій…　

— Я гадаю, ти щось проґавила, — знову перебила її я. — І куди ж я… себто Ґвендолін із твого сну, побігла?