Смарагдова книга

— Та це був не сон, а видіння! — Тітка Медді зробила ще більші очі, якщо це взагалі можливо. — Ти врізалася в меч.　

Просто наскочила на нього.　

— І що то був за меч? Звідки він узявся?　

— Він… просто висів у повітрі, щось таке, — сказала тітка Медді, при цьому махаючи руками перед моїм обличчям. — Але річ зовсім не в ньому, — трохи роздратовано правила вона далі, — а в ріках крові!　

— Гм. — Я сіла поруч із нею на краєчок ліжка. — І що ж я маю робити з цим видінням?　

Тітка Медді, озираючись навсібіч, схопила зі столу бляшаночку з лимонними льодяниками і поклала один собі в рот.　

— Ох, дитино, якби ж то я знала. Я просто подумала, що, можливо, це тобі допоможе… як застереження…　

— Ну добре. Постараюся не наскакувати на мечі, що висять у повітрі, обіцяю, — я поцілувала тітку Медді та встала. — А ти краще б ще трохи подрімала — це ж зовсім не твій час.　

— Так, ти маєш рацію, — вона солодко потягнулася і напнула на себе ковдру. — Та все ж таки зверни увагу на те, що я тобі розповіла, — пробурмотіла вона. — Бережи себе.　

— Гаразд, — у дверях я обернулася і додала: — А… а лева у твоєму видінні часом не було? Або Діаманта? Або… може, сонця?　

— Ні, — відповіла тітка Медді, вже заплющивши очі.　

— Я так і знала, — пробурмотіла я і тихо причинила за собою двері.　

Спустившись до сніданку, я відразу ж помітила, що за столом нема Шарлотти.　

— Бідолашна дівчинка хвора, — пояснила тітка Гленда. — Підвищена температура, дуже болить голова, напевно, це грип, він саме панує. Чи не могла б ти передати це вчителям, Ґвендолін?　

Я похмуро кивнула. Грип — аякже! Шарлотта хотіла залишитися вдома, щоб обнишпорити мою кімнату.　

Ксемеріус умостився на таріль із фруктами. Здається, він думав так само:　

— А я про що! Ніяка вона не дурепа!　

Містер Бернард, який саме потягнувся по яєчню, теж поглянув на мене стурбовано.　

— Нещасна дівчинка стільки пережила за останні кілька тижнів, — бідкалася тітка Гленда, намагаючись не помічати, як Нік гучно пирхнув. — Само собою, що організму потрібен якийсь час, аби відновитися.　

— Що за нісенітниці ти говориш! Облиш, Ґлендо, — перервала її леді Аріста, нервово відпивши чаю. — Ми, Монтрози, здатні витримувати багато чого. Ось я, наприклад, — вона випростала худу спину, — не хворіла у своєму житті жодного дня.　

— Щоправда, мені теж якось… недобре, — мовила я. А надто мені стало зле, коли я зрозуміла, що мою кімнату неможливо замкнути ззовні. У ній, як майже в кожному приміщенні нашого будинку, була встановлена старовинна система із замком-засувом, який замикався лише зсередини.　

Мама схопилася зі стільця і поклала руку мені на чоло.　

Тітка Гленда скорчила зневажливу гримасу.　

— Мені все це знайоме! Ґвендолін терпіти не може, якщо　

не вона в центрі уваги.　

— Температура ніби в нормі, — мама схопила мене за кінчик носа так, наче я знову перетворилася на малу дитину. — Ніс сухий і теплий, як і має бути, — вона погладила моє волосся. — На вихідних ми зможемо, нарешті, трохи тебе побалувати, якщо захочеш. Наприклад, дозволимо поснідати в ліжку…　

— От і чудово! А потім ти почитаєш нам історії про Пітера, Флопсі й Мопсі[18], еге ж? — сказала Кароліна, яка тримала на колінах плетене порося. — А тоді ми погодуємо Ґвен яблучним пирогом і зробимо їй холодні обтирання.　

Леді Аріста поклала кружальце огірка собі на канапку. Там уже височіла гірка з сиру, шинки, яєчні й помідорів.　

— Ґвендолін, на вигляд ти зовсім не хвора. Навпаки, ти наче розцвіла останнім часом і твоє життя так і б’є ключем.　

Отакої! І це попри те, що мої очі злипалися від утоми і вигляд я мала такий, немов мене покусав вовкулака. І тут такі компліменти!　

— Я цілий день буду вдома, — зауважив містер Бернард, — і зможу подбати про міс Шарлотту, напоїти її гарячим бульйоном.　

Коли він це казав, то був обернутий до тітки Ґленди, але я знала, що його слова адресовані мені, і чудово зрозуміла його.　

У тітки Ґленди, як на лихо, були інші плани щодо нього.　

— Я зможу подбати про свою дочку сама. Вам доведеться з’їздити в ательє Волден-Джонс і забрати мої замовлення та костюм Шарлотти, який ми замовили спеціально для майбутньої вечірки.　

— Ательє розташоване в Ізлінґтоні[19], — сказав містер Бернард і стурбовано на мене поглянув. — Тож мені потрібно буде на деякий час відлучитися з дому.　

— Аякже, звісно, — гидливо скривилася тітка Ґленда.　

— А дорогою назад можете купити квітів, — озвалася леді Аріста. — Кілька весняних букетів, які ми поставимо біля входу, на обідньому столі та в музичній кімнаті. І, будь ласка, не треба нічого яскравого та кричущого, жодних остогидлих тюльпанів, на зразок тих, які ви принесли недавно. Більше ніжних тонів: білого, жовтавого та бузкового.　

Мама цьомнула кожного з нас і попрощалася — їй треба було на роботу.　

— Містере Бернард, а якщо ви раптом побачите незабудки, будь ласка, принесіть мені кілька вазонів із цими квітами. Або з конваліями, якщо вони вам трапляться.　

— Це може бути, — кивнув містер Бернард.