— І Шарлотта нічого не запідозрила, — сказала Леслі.
— Ні-ні, не переймайтеся. Вона набундючено пішла до своєї кімнати, лютуючи після того, як я виклала слово
— Ясно, як білий день, що це ніж для різання карт, — сказав Ксемеріус. — Чом би й ні. Корисна річ для хати.
Тітка Медді опустилася навколішки перед скринею і погладила її запилюжене віко.
— Де ви її знайшли?
Містер Бернард глянув на мене, а я знизала плечима. Якщо вже вона тут, немає сенсу ховатися далі.
— Я замурував її в стіну, як звелів ваш брат, — гордо пояснив містер Бернард. — За день до його смерті, увечері.
— Лише за день до його смерті? — перепитала я. Оце так новина.
— А що всередині? — поцікавилася тітка Медді. Вона вже піднялася і шукала стілець. Та, не знайшовши його, тітка сіла біля Леслі на краєчок мого ліжка.
— Це і справді велика загадка, — сказав Нік.
— Як відкрити цю скриню — це теж загадка, — сказав містер Бернард. — Тому що ключ зник разом зі щоденниками лорда Монтроза, після того як тут побували грабіжники.
— Грабіжники? — разом вигукнули Леслі й Нік.
— Під час похорону вашого дідуся хтось зламав замок на вхідних дверях, — пояснила тітка Медді, — поки ми прощалися із любим Лукасом на цвинтарі. Сумний день, авжеж, серденько? — Тітка Медді, піднявши голову, глянула на містера Бернарда. Той і бровою не повів.
У моїй голові зринули невиразні спогади. Здається, «слюсарі» дали драла, почувши, що господарі повертаються. Звісно, їх так і не спіймали.
Я переповіла цю історію Ніку та Леслі, але тітка заперечила:
— Ні-ні, янголятко. Поліція відмовилася від розслідування, бо все було на місці — готівку, цінні папери та прикраси ніхто не чіпав. Вони лежали в сейфі цілі-цілісінькі.
— З цього ми робимо висновок, що грабіжники шукали щоденники, — зауважив містер Бернард. — Я підкинув цю версію поліції, але вони пустили її повз вуха. До того ж сейф був непошкоджений, тобто грабіжники знали код. Отож зупинилися на тому, що лорд Монтроз просто переклав свої щоденники десь-інде.
— Я вам повірила, — зауважила тітка Медді, — але моя думка тоді нічого не важила. Як, утім, і завжди, — задерши носа, докинула вона. — Хоча за три дні до смерті Лукаса мені це привиділося, тож я не мала сумнівів у тому, що його вбили. Та, на жаль, усі, як завжди, вирішили… що я несповна розуму. Але видиво було недвозначним: лиха пантера, стрибнувши Лукасові на груди, перегризла йому горло.
— Авжеж, недвозначно, — прошепотіла Леслі.
— А як же щоденники? — спитала я.
— Як у воду впали, — відказав містер Бернард, — і ключ від цієї скрині теж, бо я бачив на власні очі, як лорд Монтроз приклеїв його до останньої сторінки свого щоденника.
Ксемеріус залопотів крилами з нетерплячки:
— Годі вже теревенити, беріться краще за ломик.
— Але ж… дідусь помер від інфаркту, — промимрив Нік.
— Принаймні так воно здавалося, — зітхнула тітка Медді. — Він покинув світ у вісімдесят у власному кабінеті в Темплі просто за письмовим столом. Для розтину не було вагомих причин, окрім мого видива. Але я наполягала на експертизі, проте Аріста не на жарт розлютилася.
— Мене мов голками коле, — прошепотів Нік. Підсунувшись ближче, він поклав голову на моє плече.
Якусь мить усі мовчки розмірковували. Лише Ксемеріус лопотів крилами навколо лампи і горлав:
— Ану, до роботи!
Та, звісно, ніхто його не чув.
— Забагато збігів, — мовила нарешті Леслі.
— Так, — погодилась я. — Лукас наказує замурувати свою скриню, а наступного дня
— А потім,
— І
Леслі розгублено помацала ланцюжок.
— Оцей? Ключ від мого серця?
— Це неможливо, — втрутилась я. — Я поцупила його з шухляди письмового столу в Темплі хтозна-якого року вісімнадцятого століття. Це стовідсотково збіг чи… все-таки ні?
— Збіг — єдиний керманич Всесвіту, як сказав Ейнштейн. А він, далебі, знав.
Тітка Медді з цікавістю нахилилася над скринею.
— Це не Ейнштейн сказав, а Наполеон, — не витримав на стелі Ксемеріус. — А йому бракувало клепки в голові!
— Я можу помилятися, адже старі ключі всі схожі один на один, — зауважив містер Бернард.
Леслі зняла ланцюжок і віддала мені ключ.
— Купить не купить, а поторгувати можна.
Я передала його містерові Бернарду.
Той опустився навколішки перед скринею і встромив ключа у вигадливий замок, а нам перехопило подих. Ключ ідеально пасував до отвору і відімкнув замок.
— Круто… — прошепотіла Леслі.
Тітка Медді задоволено кивнула.
— Немає ніяких збігів! Геть усе на світі — це доля. Годі мордувати нас, містере Бернард, відчиняйте скриню.
— Заждіть! — глибоко зітхнула я. — Дуже важливо, щоб ніхто з нас не вибовкав про те, що побачить у скрині!