Смарагдова книга

Як швидко усе змінюється! Якихось кілька днів тому я скаржилася на Вартових, які огортають таємницею будь-яку дрібницю. І ось уже я засновую таємне товариство. На додачу ще й треба зав’язати всім очі на виході з моєї кімнати.　

— Щось мені підказує, що ти знаєш вміст скрині, — прокаркав Ксемеріус, вкотре спробувавши просунути голову в скриню, але знову з кректанням злетів.　

— Звісно, ми мовчатимемо, — образився Нік, як і Леслі з тіткою Медді. Навіть містер Бернард скинув брову, хоча при цьому на його обличчі жоден м’яз не затремтів.　

— Присягніться… — зажадала я, а щоб наголосити на серйозності ситуації, докинула: —…власним життям!　

Але тільки тітка Медді, підскочивши, палко притулила руку до серця. Решта й далі позирали на мене скептично.

— А можна не життям, а чимось іншим? — пробурчала Леслі. — Лівої руки, як на мене, досить.　

Я похитала головою.　

— Присягніться!　

— Життям присягаюсь! — охоче скрикнула тітка Медді.　

— Присягаюсь, — без ентузіазму промимрили інші. У Ніка вирвався нервовий смішок, бо тітка Медді, щоб підкреслити урочистість, завела мелодію національного гімну.　

Містер Бернард глянув запитально, і я кивнула у відповідь, а відтак, легенько клацнувши, віко відхилилось.　

Пальці містера Бернарда дбайливо знімали шари оксамиту. Аж ось нарешті ми побачили загорнуту річ і вражено зойкнули. Тільки Ксемеріус закричав:　

— Оце так мудрагелик!　

— Невже це те, що я думаю? — пролунав серед могильної тиші голос тітки Медді, яка вп’ялася очима у предмет.　

— Так… — Я втомлено прибрала волосся з обличчя. — Це хронограф.　

Нік і тітка Медді розчаровано зітхнули, містер Бернард не випустив і пари з уст, а Леслі прикипіла до місця. Тим часом двічі телефонувала її мама, щоб дізнатися:　

чи не напали, бува, на неї дорогою,　чи не лежить вона розчленована десь у Гайд-парку.　

Отож Леслі мусила вертатися додому.　

Але не раніше, ніж я заприсяглася виконувати наш Грандіозний План.　

— Присягнись життям! — вимагала вона, і я мусила дати обіцянку. Втім, на відміну від тітки Медді, я не затягнула національного гімну.　

У моїй кімнаті врешті-решт запанувала тиша. За кілька годин її порушила мама, зазирнувши до мене, а відтак і наш величезний будинок поринув у тишу.　

Я опиралася бажанню одразу ж випробувати хронограф.

Лукасові буде однаковісінько, чи стрибну я, як ми домовилися, у 1956 рік сьогодні чи завтра, чи взагалі за місяць. А от для мене інакше: ніч у тиші та спокої — саме те після карколомних пригод.　

Та, з іншого боку, завтра відбудеться бал, де я знову зустрінуся з графом Сен-Жерменом, а я так нічого і не дізналася про його задуми.　

Загорнувши хронограф у свій халат, я крадькома спустилася на перший поверх.　

— Навіщо ти бігаєш з ним по будинку? — спитав Ксемеріус. — Можеш просто стрибнути з власної кімнати.　

— Невідь-хто хропів у цій кімнаті в 1956 році! Я не хочу пхатися через увесь будинок, трусячись, що мене спіймають, як грабіжника… Ні, я стрибну в потаємному переході, де немає допитливих очей. Лукас чекатиме мене перед портретом нрапрапрапрадіда Г’ю.　

— Щоразу кількість пра-пра-приростків інша, — зауважив Ксемеріус. — Пропоную просто називати його «наш опецькуватий предок».　

Я пустила його слова повз вуха, аби безшумно перестрибнути через скрипучі сходи. За кілька хвилин я вже нечутно відкрила хід за картиною. Увечері містер Бернард змастив старий механізм. Крім того, він припасував на двері, що вели у ванну і на сходи, засув. Спершу я мала сумніви щодо цього. Бо якщо я буду змушена повертатися через будинок, то власноруч закрию собі доступ до хронографа.　

— Ну, тримай за мене кулаки, щоб усе спрацювало як слід, — попросила я Ксемеріуса й опустилася навколішки. Я просунула вказівний палець в отвір під рубіном і міцно притиснула його до голки (ні, звикнути до цього неможливо, щоразу я мало не зомлівала від болю).　

— Тримав би я кулаки, якби вони в мене були, — огризнувся Ксемеріус і зник, а разом з ним і хронограф.　

Я набрала у груди повітря, такого затхлого, що зовсім не допомагало від запаморочення. Похитуючись, я випросталася, стиснула ліхтарик Ніка й відчинила двері на сходи. Двері-картина, відсовуючись, вищали та рипіли, як у класичному фільмі жахів.　

— Ну нарешті, — прошепотів Лукас, що зустрічав мене з іншого боку картини, присвічуючи кишеньковим ліхтариком. — Мені навіть спало на думку, що це якась мара, рівно опівночі…　

— У піжамі з кроликом Пітером?　

— Ну, я хильнув чарчину… після минулого разу… яке щастя, що в скрині справді хронограф.　

— І справний хронограф. Я маю годину, як домовлялися.　

— Ходімо мерщій, поки він затих і не підняв на ноги увесь будинок.　

— Хто? — занепокоїлась я.　

— Таж маленький Гаррі! У нього ріжуться зубки, і він репетує, мов на пожежу.　

— Дядько Гаррі?　

— Якщо він викричиться, каже Аріста, то не виросте вайлом. Але, на Бога, хто може таке витримати! Іноді я тайкома пробираюсь до нього та наспівую про лисицю, яка вкрала каченя[13], тоді він замовкає.