Смарагдова книга

— Кароліно, ти чудово знаєш, що ми не можемо мати хатнього улюбленця, бо в тітки Ґленди алергія на тварин.　

— Я згодна і на лисого гризуна, взагалі безшерстого, — зауважила Кароліна. — Краще вже таке, ніж нічого.　

Шарлотта було розтулила рота, але змовчала, бо мало що тямила в лисих домашніх гризунах.　

Бабуся Медді (чи то тітка, як ми її частіше називали) поворушилась у своєму затишному фотелі й сонно тицьнула пальцем собі в круглу рожеву щоку.　

— Ґвендолін! Іди поцілуй бабуню! Шкода, що ми так рідко бачимося. Після обіду ти мені знову наснилася, і, правду кажучи, не дуже добре…　

— Розкажеш мені свій сон пізніше? — Цілуючи її в щоку, я потай прошепотіла: — І, будь ласка, займи чимось Шарлотту, щоб вона, не дай Боже, не пішла у блакитну ванну.　

Тітка Медді заусміхалась, показавши ямочки на щоках, і змовницьки мені підморгнула. Дрімоту наче вітер розвіяв.　

Мама призначила сьогодні зустріч з якоюсь приятелькою, тому нарешті мала піднесений настрій. Більше ніяких зітхань і занепокоєних поглядів у мій бік. А до всього ще й дозволила Леслі затриматись у нас та жодного разу не згадала про те, як небезпечно їздити ночами в автобусах. Доля нам посміхалася: Ніку дозволили допомагати містерові Бернарду ремонтувати змивний бачок до переможного кінця. Тільки Кароліні не пощастило — її відправили спати.　

— Але я теж хочу подивитися, як вони дістануть скр… зливну систему, — рюмсала вона, вичавлюючи з себе сльози, але мама була невблаганною.　

— Я теж збираюся на боковеньку, — сказала Кароліні Шарлотта. — Почитаю хорошу книгу — і ляжу.　

— Ага, «У тіні вампірського пагорба» Брема Стокера, — зубоскалив Ксемеріус, — вона вже дісталася сторінки 413, на якій ще не вбитий Крістофер Сент-Ів звабив гарненьку Мері Лу.　

Я кинула грайливий погляд на горгулью, та він, на мій подив, трохи засоромився.　

— Чесне слово, я тільки застромив туди носа, — виправдовуючись, мовив він і спурхнув з люстри на підвіконня.　

Тітка Медді скористалася словами Шарлотти:　

— Люба моя! А я гадала, що ми посидимо в музичній кімнаті, — сказала вона. — Пограємо в скрабл абощо.　

Шарлотта завела очі вгору.　

— Минулого разу ми змушені були відсторонити тебе від гри, бо ти нас переконувала у тому, що існує слово «кітбол».　

— Авжеж, чом би й ні. Це всього лише «кіт болотяний», — тітка Медді підвелася і взяла Шарлотту за руку. — Але сьогодні цього не буде, я тобі кажу.　

— Так, а ще додай, будь ласка, до цього списку «весноптаха» і «корову-фреш», — сказала Шарлотта.　

— Звісно, весноптах уже точно існує, лопушенція, — заявила тітка Медді й лукаво мені підморгнула.　

Перш ніж піднятися з Леслі до своєї кімнати, я обняла маму. — А, забула передати тобі привіт від Фалька де Віллерза. Він цікавився, чи є у тебе кавалер.　

Напевно, краще було почекати з цією новиною, поки Шарлотта й тітка Медді не підуть у музичну кімнату. Бо обидві враз зупинилися як укопані та допитливо подивилися на маму.　

— Е-е-е… — трохи зашарілася мама. — І що ти відказала?　

— Що ти вже хтозна-скільки не ходиш на побачення, бо твій останній кавалер постійно чухався, коли думав, що ніхто його не бачить.　

— Що? Ти ж про це не розповіла?!　

Я розсміялася.　

— Ні.　

— О, ви говорите про того гарненького банкіра, якого тобі знайшла Аріста? Містера Сверботу? — згадала тітка Медді. — У нього воші, без сумнівів.　

Леслі захихотіла.　

— Не Свербота, а Сверботто, тітко Медді, — у мами нервово тремтіли руки. — Добре, що я тоді не знала про вошей. Ну і що ж ти йому все-таки відповіла? Я маю на увазі Фалька.　

— Нічого, — знизала плечима я. — Якщо хочеш, наступного разу я спитаю, чи він уже в певних руках.　

— Утримайся, будь ласка, — сказала мама і, посміхнувшись, додала: — Він ні з ким не зустрічається. Мені сказала подруга, у якої є подруга, яка є його близькою подругою… але мене це анітрохи не обходить.　

— Дідька лисого! — озвався Ксемеріус. Він злетів із підвіконня і після кількох кружлянь залою плюхнувся в центрі обіднього столу. — Ходімо, нарешті!　

За півгодини Леслі вже знала всі останні події, а Кароліна пригортала до грудей справжню плетену вінтажну свинку з 1929 року. Дізнавшись, де я розжилась таким дивом, сестричка розтанула і хотіла назвати поросятко «Маргрет» на честь леді Тілні. Коли пристрасті вляглися, Кароліна з посмішкою заснула, обійнявши плетену іграшку.

Будинок стрясали удари кувалди й сокири містера Бернарда, тож нічого було й думати про таємничість. До того ж непомітне перенесення скрині в мою кімнату містером Бернардом і Ніком провалилося: їх навшпиньки наздогнала тітка Медді.　

— Вона заскочила нас на сходах, — виправдовувався Нік.　

— І впізнала цю скриню, — пожвавішала тітка Медді. — Це скриня мого брата. Не один рік вона припадала пилом у бібліотеці, а потім раптом — незадовго до його смерті — як крізь землю провалилася. Гадаю, я маю право дізнатися, для чого вона вам.　

Містер Бернард зітхнув.　

— Ми не мали вибору, бо додому якраз повернулися леді Аріста й міс Гленда.　

— Ага, котре лихо менше, те ви й вирішили вибрати, чи не так? — втішено засміялася тітка Медді.