Смарагдова книга

Містер Марлі тим часом нікуди не квапився. Убивчо спокійний, він лельом-полельом закручував ручку.　

— Я знайду дорогу сама, — озвалась я.　

— Ні, це заборонено, — сполошився він. — Звісно, я відведу вас до лімузина, — містер Марлі закрив фоліант із хроніками і встав. — До того ж я повинен зав’язати вам очі. Ви ж знаєте правила.　

Зітхнувши, я слухняно дала начепити на себе чорну пов’язку.　

— Ніколи не збагну, чому мені не дозволяють запам’ятати дорогу до алхімічної лабораторії.　

Що я, власне, давно вже зробила.　

— Так наказують хроніки, — стривожився містер Марлі.　

— Та невже? — вигукнула я. — Моє ім’я записано в хроніках, а ще згадано чорну пов’язку, аби я не бачила дорогу до кімнати, де зберігається хронограф? Де саме?　

Містер Марлі забурмотів дещо невпевнено:　

— Ні-ні, ваше ім’я там не записано, інакше ми б не змарнували роки на інший Рубін… кхе… себто, я маю на увазі, звичайно, міс Шарлотту… — він відкашлявся і замовк. Двері відчинилися. — Прошу? — мовив він і, підхопивши під руку, вивів мене у коридор. Закладаюся, що його вуха знову почервоніли, хоча через пов’язку на очах я не мала нагоди в цьому переконатися. Зараз він, певно, скидався на електричну лампочку.　

— То що там про мене написано? — запитала я.　

— Даруйте, але я не маю права розголошувати цю інформацію… Я і так уже забалакався.　

Я почула, як він нервово хруснув пальцями обох рук.　

Невже він і справді є спадкоємцем небезпечного Ракоці? Чудасія та й годі!　

— Ну, я вас дуже прошу, Лео, — сказала я найщиріше.　

— Мені жаль, але від мене ви більше нічого не дізнаєтесь.　

Важкі двері грюкнули за нами.　

Містер Марлі відпустив мою руку, щоб замкнути їх, і робив це щонайменше хвилин десять. Коли він, нарешті, повів мене далі, я спробувала надолужити хоч трохи часу і кинулася вперед. Наскільки це можливо із зав’язаними очима. Містер Марлі підхопив мене під руку, і я дуже зраділа, адже без його допомоги в цьому лабіринті я б уже за мить наскочила на якусь стіну.　

Втім, я вирішила ще попідлещуватися, у майбутньому це може стати мені у пригоді, якщо я вивуджу з нього якісь корисні відомості.　

— Цікаво, що я особисто знайома з вашим предком! — почала я. Атож, я навіть сфоткала його, але містеру Марлі зайве про це знати, бо, за правилами, я не можу брати з собою в минуле деякі предмети.　

— О, так? Я вам заздрю. Барон, певно, був дивовижною особистістю.　

— Авжеж, вельми дивовижною. — Це він точно підмітив. Такого лячного чувака з наркоманським поглядом ще треба пошукати. — Дуже шкода, він хотів дізнатися у мене, як там справи у сучасній Трансільванії, але я нічим не змогла йому допомогти.　

— Так, думаю, життя у вигнанні не солодке, — мовив містер Марлі. Й одразу ж після цього злякано зойкнув: — Ой!　

«Щур!» — подумала я, гарячково зриваючи з себе пов’язку. Тільки він міг так налякати. Але побачила я зовсім не щура. Переді мною стояв Ґідеон. Як і сьогодні по обіді, він був неголений, але весь світився. Вигляд Ґідеон мав такий невимовно викличний — просто чудовий, що в мене дух захопило.　

— Це ж я, — засміявся він.　

— Бачу, — набурмосився містер Марлі. — Ви так мене налякали.　

І мене теж! Нижня губа в мене знову зрадницьки затремтіла, і я судомно зціпила зуби, аби хоч якось опанувати себе. Яка ж я дурепа!　

— Ви можете бути вільні, я сам проведу Ґвендолін до машини, — сказав Ґідеон і, запрошуючи, простягнув мені руку.　

Я щосили намагалася натягти на обличчя вираз зневаги. (Із тремтячими губами це було нелегко. Певно, цієї миті я була схожа на справжнісінького бобра. І, треба сказати, чванькуватого бобра.) Я проігнорувала його руку.　

— Ні, зачекайте, — заперечив містер Марлі. — Мені накачано відвести міс… ох… — Він розгублено кліпнув на мене. — Міс Ґвендолін, навіщо ж ви скинули пов’язку? Це суперечить правилам.　

— Я подумала, що тут шастає щур, — сказала я і похмуро зиркнула на Ґідеона. — І, власне, мала слушність.　

— Бачите, що ви накоїли, — дорікнув Ґідеонові містер Марлі. — Навіть не знаю, що мені тепер… за протоколом… і якщо ми…　

— Не напудьте в штанці з переляку, Марлі. Ходімо, Ґвенні, нам час.　

— Що ви собі дозволяєте… я наполягаю… — затинався містер Марлі. — До того ж… до того ж… ви не можете мною командувати… себто, я хотів сказати, віддавати розпорядження.　

— Ну, вперед! Накапайте на мене. — Ґідеон схопив мене за руку і поволік далі.　

Спочатку я пручалась, але швидко збагнула, що згаю ще більше часу. Сперечаючись і гризучись, можна простовбичити тут до завтрашнього ранку. Тому я просто пішла за Ґідеоном, га спершу обернулася, обдарувавши містера Марлі співчутливим поглядом.　

— До побачення, Лео.　

— Так, до побачення, Лео, — докинув Ґідеон.　

— Це… матиме наслідки, — бурмотів позаду містер Марлі. У тьмяному світлі його руда голова сяяла, наче сигнальний маяк.　

— Еге ж, ми вже трусимось від страху. — Ґідеон чхати хотів на те, що містер Марлі був поруч і міг нас почути. — Підлабузник!　

Я почекала, поки ми не повернули за ріг, а потім випручалась і мало не побігла вперед.　

— Мрієш потрапити в олімпійський резерв? — поцікавився Ґідеон.　

Я рвучко обернулася.　

— Чого тобі треба? — Леслі б оцінила мій зневажливий тон. — Я кваплюсь.