— Та ні, дякую. Шкода, але в мене лише кілька хвилин. — Я ступила ще один крок їй назустріч і простягнула записку. —
Ось, передайте моему дідусеві, щоб… ну, щоб усе сталося так, як воно сталося. Це дуже важливо.
— Розумію. — Леді Тілні взяла аркуш і спокійнісінько його розгорнула. Її геть нічого не бентежило.
— Чому ви мене чекали? — запитала я.
— Ти ж попросила мене не боятися, якщо ти завітаєш до мене ще раз, але не уточнила, коли саме це станеться. Отож я чекаю, дні та роки, коли ж ти мене, нарешті, налякаєш, — тихо засміялася вона. — Але плетіння поросяток заспокоює. Правду кажучи, мало-помалу засинаєш від нудьги.
Я вже розтулила рота, аби вимовити якусь ввічливу фразочку на кшталт: «Ви служите високим ідеалам», але мій погляд упав на кошик із поросятками, і я мимоволі вигукнула:
— Ой, які ж вони гарненькі!
У кошику справді лежало кілька гарненьких поросят, значно більших, ніж я уявляла. Дуже схожі на живі м’якенькі іграшки.
— Вибери собі одненьке, — запропонувала леді Тілні.
— Можна? — Я згадала про Кароліну і простягнула руку до кошика.
Плетені звірятка були дуже м’які та приємні на дотик.
— Ангора й кашемір, — гордо сказала леді Тілні, — я беру тільки їх. І нехай інші плетуть із колючої овечої вовни.
— Ясно. Спасибі, — я притиснула до грудей рожеве поросятко і спробувала зосередитись. То на чому ми зупинились? — Я відкашлялась. — Коли ми побачимося наступного разу? У минулому?
— Це було в 1912 році. У моєму відліку часу цей раз буде вже не таким, — зітхнула вона. — Які ж то були захопливі часи…
— От дідько! — Мій шлунок враз скрутило, як це буває на американських гірках. Ну чому ж ми не встановили час із запасом? — Виходить, ви знаєте більше, ніж я, — похапцем про бурмотіла я. — У нас немає зараз часу, щоб усе обговорити, але… може, скажете мені якесь напутнє слово?
Я наблизилась до вікна, покинувши коло світла від гасниці.
— Напутнє слово?
— Авжеж! Ну, наприклад, «стережися чогось»? — я вичікувально подивилася на леді Тілні.
— Стережися чогось? — Моя співрозмовниця відповіла мені теж вичікувальним поглядом.
— Ну, не знаю! Чого мені варто стерегтися, на вашу думку?
— Хай там як, варто стерегтися канапок із пастромою[12]. Ага, і не сиди на сонці занадто довго, яскраве сонячне світло шкідливе для шкіри, — жваво заторохтіла леді Тілні, відтак розпливлася перед моїми очима, і я знову опинилася в 1956 році.
Канапки з пастромою! Це ж треба! Я мусила запитати в неї:
Хороша думка, але запізніла. Цю нагоду я проґавила.
— Що це таке? — скрикнув Лукас, угледівши в моїх руках порося.
Ну і ну! Замість корисно провести кожну секунду в минулому і вивідати в леді Тілні якнайбільше важливої інформації, я наче з глузду з’їхала і накинулася на плетених рожевих свинок.
— Порося ручної роботи, дідусю, хіба не бачиш, — сказала я, згораючи від сорому за себе. — Ангора й кашемір. А інші майстрині беруть для плетіння колючу овечу вовну…
— Хай там як, у нас усе вийшло, — сказав Лукас, похитавши головою. — Цей хронограф працює, і ми зуміємо домовитися про нову зустріч. У моєму будинку.
— Стрибок був таким коротким, — поскаржилась я. — Я й оговтатись не встигла…
— Ну, тепер у тебе є… е-е-е… ця свиня, а леді Тілні не схопив інфаркт. Чи все-таки схопив?
Я безпорадно похитала головою.
— Нібито ні.
Лукас загорнув хронограф в оксамитову тканину і повернув його на місце.
— Не розкисай! Зате ми з тобою встигнемо повернутися назад у підвал і скласти план подальших дій, поки чекатимемо твого стрибка в майбутнє. Взагалі не уявляю, як ми з тобою викрутимось, якщо цей старий шкарбун, Картелль, все-таки прокинеться й побачить нас.
Згодом, у пречудовому гуморі, я приземлилася у старій лабораторії в нашому часі. Ну і хай з поросям усе пішло трохи не за планом, міркувала я (завбачливо запхавши вовняного підсвинка собі в наплічник), та поза тим ми з Лукасом вельми хитро все придумали. Якщо в скрині справді сховано хронограф, ми будемо діяти напевно.
— Сталося щось незвичайне? — спитав містер Марлі.
Ану, зачекайте: кілька годин поспіль я мудрувала над таємними планами з власним давно померлим дідусем, зневаживши всі заборони, ми зібрали мою кров у хронограф, який потім переніс мене в 1852 рік, де я потай зустрілася з леді Тілні. Власне, таємничість нам була ні до чого, але все одно про цю зустріч ніхто не мав дізнатися.
— Лампочка блимала і кілька разів мало не згасла, — повідомила я, — а ще я вчила слова на урок французької.
Містер Марлі згорбився над фоліантом, виводячи своїми тонкими дрібними літерами таке:
Я мало не захихотіла. Авжеж, порядок понад усе. Напевно, він — Діва за гороскопом. Я раптом злякалася, що спливло багато часу і надворі геть стемніло. Хоч би Леслі мене дочекалася і мама не відправила її додому раніше, ніж я повернуся.