Смарагдова книга

Я кивнула і постаралася не давати взнаки, як я боюсь.　

— Виходить, тепер у хронографі є кров усіх мандрівників у часі, крім Ґідеона? А якщо додати його кров? Що тоді? — Я згорнула хусточку Лукаса і затулила поріз.　

— По-перше, ніхто достеменно не знає, а по-друге, це дуже таємна інформація, — сказав Лукас, на обличчя якого повернувся рум’янець. — Кожен Вартовий мусить присягтися навколішки, що Таємниця ніколи не покине Ложі. Поки ми живі.　

— Ох…　

Лукас зітхнув.　

— Але ти не бійся! Я завжди мав недолік — ламати присяги, — він показав на крихітну скриньку в хронографі з дванадцятикутною зіркою. — Відомо лише одне: усередині хронографа спрацює якийсь механізм і щось з’явиться. За пророцтвом це якісь есенції та філософський камінь:　

Клейноди позбираються,　
І часу дух просякне все довкола,　
І вічність зрине сивочола…

— Оце — усе? — розчаровано зітхнула я. — Якась маячня.

— Ну, не кажи. Якщо витлумачити всі вказівки, можна знайти конкретні висновки.　

Піди, болячко, зникни, моровиця —
Під зіркою обіцянка здійсниться!

За допомогою цього чогось, якщо правильно ним скористатися, можна буде вилікувати будь-яку хворобу.　

Тепер звучало трохи краще.　

— Заради такого варто ризикнути, — пробурмотіла я, міркуючи про схильність Вартових до таємничості, про всі їхні заплутані правила та обряди. Якщо річ у зціленні від будь-якої хвороби, то можна навіть подарувати їм зарозумілість. Заради таких диво-ліків справді можна потерпіти кілька сотень років. А граф Сен-Жермен цілком заслуговує на повагу й визнання за те, що придумав це і втілив свою ідею в життя. Якби ж то він мав трохи симпатичніше лице…　

— Але Люсі та Пол сумніваються, що у скриньці з’явиться <|)ілософський камінь, — немовби прочитав мої думки Лукас. — Вони вважають, що, якщо людина здатна на вбивство власного прадіда і навіть не соромиться цього, навряд чи вона дбатиме про долю всього людства. — Він кахикнув. — То як, уже не кровить?　

— Ще трохи, але невдовзі кров згорнеться, — я підняла руку, аби прискорити процес. — То що нам тепер робити? будемо випробовувати цю штуку?　

— О Боже, та це ж не авто, на якому можна зробити пробну поїздку, — мовив Лукас, заламуючи руки.　

— А чом би й ні? — запитала я. — Ми ж саме це й збиралися зробити?　

— З одного боку, так, — сказав він і скосив очі на пухкий фоліант, який прихопив у залу. — Правда твоя. У всякому разі, ми можемо його спробувати, аби знати напевно, хоча в нас і обмаль часу.　

Раптом заметушившись, Лукас схилився над книгою і розгорнув записи Вартових із минулого.　

— Важливо правильно вибирати дату, щоб ти часом не приземлилася на нараді. Або перед носом в одного з братів де Віллерзів. Вони хтозна-скільки разів елапсували в цій залі й провели тут у минулому значну частину свого життя.　

— Може, мені зустрітися з леді Тілні? Віч-на-віч? — пожвавилась я. — Якось після 1912-го?　

— Хіба це розумно з нашого боку? — Лукас гортав фоліант. — Навіщо заплутувати й без того складні речі.　

— Але не можна проґавити наш крихітний шанс! — скрикнула я і подумала про те, чого мене вчила Леслі: не марнувати жодної можливості, і головне — ставити питання. Питати про все, що лише спадає на думку.　

— Хтозна, коли я зможу подорожувати туди, куди захочу! У скрині ж може виявитися будь-що, і тоді я, можливо, вже цього не зроблю. Коли ми зустрілися з тобою вперше?　

— 12 серпня 1948 року, о 12-й годині дня, — відповів Лукас, задумливо гортаючи Хроніки Вартових. — Я ніколи цього не забуду.　

— Точно. І щоб ти ніколи цього не забув, я тобі це запишу, — сказала я, у захваті від своєї геніальності.　

На аркуші зі свого блокнота я надряпала:　

Лорду Лукасу Монтрозу — важливо!!!

12 серпня 1948 року, 12-та година дня.

Алхімічна лабораторія.

Будь ласка, нікого з собою не бери.

_{Ґвендолін Шеферд}

Я різко вирвала аркуш і склала його вчетверо.　

Мій дідусь на хвильку відірвався від роботи.　

— Можна послати тебе в 1852 рік, у 16 лютого, опівночі. Леді Тілні саме елапсує туди з 25 грудня 1929 року, 9-ї ранку, — пробурмотів він. — Навіть Різдво не змогла відсвяткувати вдома, бідолаха. Вона завжди бере сюди гасницю. Ось послухай:　

12.30. Леді Тілні, жива й здорова, повернулася з 1852 року, виплівши при світлі гасниці двох вовняних поросят на благодійний різдвяний ярмарок, який цьогоріч відбудеться на Водохреща під назвою «Сільське життя».

Лукас обернувся до мене.　

— Вовняні поросята! Тільки уяви! Хоч би вона не залишилася до кінця життя заїкою, коли ти зненацька постанеш перед нею нізвідки. Ми справді це зробимо? Вона озброєна тільки гачком із заокругленим кінчиком, якщо я не плутаю.　

Я схилилася над хронографом.