Смарагдова книга

— Спочатку рік. Нам потрібен 1852-й, отож я починаю ось із цього коліщатка, правильно? МDСССLІІ. А лютий за кельтським календарем — третій місяць, ні, себто четвертий…　

— Стривай! Спочатку слід перев’язати твою рану і спокійно про все подумати!　

— У нас обмаль часу, — заперечила я. — Оцей важіль, так?　

Лукас боязко зазирнув через моє плече.　

— Не поспішай! Усі числа треба перевірити, інакше… — Скидалося на те, що дідуся ось-ось знудить. — До того ж ніколи не тримай хронограф у руках, бо ще ненароком прихопиш його з собою в минуле. І ніколи не зможеш повернутися назад!　

— Як це сталося з Люсі й Полом… — прошепотіла я.　

— З міркувань безпеки відправимо тебе туди лише на три хвилини. Наприклад, з 12:30 до 12:33. У цей час леді Тілні сидить тут тихо-мирно і плете своїх поросят. Тільки не буди її, якщо вона задрімала, інакше в неї буде інфаркт…　

— У такому разі про це б згадувалось у хроніках, чи не так? — перебила я. — Леді Тілні на вигляд міцний горішок, така не зомліє.　

Лукас переніс хронограф на підвіконня і затулив його фіранкою.　

— Тут ти напевне не наскочиш на меблі. Так, і не закочуй очі. Тімоті де Віллерз одного разу впав просто на стіл і, як на лихо, зламав ногу!　

— А що, коли замріяна леді Тілні якраз підійшла до вікна і споглядає ніч надворі? Це не жарт, дідусю.　

Обережно відсунувши його, я стала навколішки перед хронографом і відкрила клапан якраз під рубіном. Розмір отвору відповідав моєму пальчику.　

— Стривай! Твоя рана!　

— Її можна перев’язати і через три хвилини. Бувай! — сказала я, глибоко зітхнула і щосили притиснула палець до голки. Я вкотре відчула запаморочення, і у червоному світлі, поки Лукас говорив «Але я ще хотів…», усе розпливлося перед моїми очима і мої пригоди продовжилися.　

РОЗДІЛ 4

Хроніки Вартових　

18 грудня 1745 року

Якобітська армія уже нібито стала табором біля Дербі та суне до Лондона, тим часом як ми перемістились у новий штаб і сподіваємося на те, що 10 000 французьких солдатів, які пристали до Молодого Претендента Красунчика принца Чарлі[11], помиляються і ми спокійно зможемо відсвяткувати Різдво в нашому місті.

Немає кращої для Вартових домівки, ніж старовинні будівлі Темпла. Адже лицарі-тамплієри охороняли таємні знання і храм їх стоїть неподалік, а його підземелля з’єднані з нашим будинком. Офіційно ми й далі пильнуватимемо своїх прямих обов’язків, але буде де отаборитися й адептам, послушникам і гостям, а ще, звісно, прислузі. До того ж можна буде обладнати алхімічні лабораторії для дослідів. Тішить те, що лорд Аластер марно намагався зіпсувати своїми обмовами добрі стосунки графа і принца Вельського (див. Звіт від 2 грудня), і завдяки його величності ми можемо набути у власність цю будівлю. Сьогодні в Драконячій залі Внутрішнє Коло урочисто отримає таємні документи із графового зібрання.

_{Звіт: Сер Олівер Ньютон, Внутрішнє Коло}

За кілька секунд мої очі звикли до нового освітлення: самотньої гасниці на столі. Її приглушені теплі відблиски осявали обриси затишного натюрморту: кошик, кілька мотків рожевої шерсті, чайник на підставці й горнятко з трояндочкою. А посеред усієї цієї краси сиділа на стільці леді Тіл ні та плела. Угледівши мене, вона на мить зупинилась і поклала руки на коліна.　

Від часу нашої останньої зустрічі вона неабияк постаріла, у рудому волоссі виднілися сиві пасма, а зачіска нагадувала коротку хімічну завивку. А втім, трималася леді Тілні досі велично та гідно, і цим одразу ж нагадала мені бабусю.　

Вона навіть не намагалася закричати або замахнутися на　

мене гострим гачком.　

— Щасливого Різдва, — сказала вона.　

— Щасливого Різдва, — озвалась я трохи зніяковіло. На мить я розгубилась, але потім опанувала себе: — Не бійтеся. Я не хочу брати вашу кров чи щось таке, — сказала я, виходячи з тіні гардини.　

— Уся ця плутанина з кров’ю вже давно в минулому, Ґвендолін, — трохи дорікаючи, мовила леді Тілні, наче я мала й сама про це знати. — До речі, я вже не раз запитувала себе, коли ж ти прийдеш. Сідай. Чаю?