Смарагдова книга

Аж тут натхнення на його обличчі поступилося місцем заклопотаності.　

— Перед нами відкриваються зовсім інші можливості. Просто треба як слід… подумати, — він кинув погляд на настінний годинник. — Чорт забирай, у нас обмаль часу.　

— Наступного разу я можу попросити, щоб мене теж послали в 1956-й, — запропонувала я. — Але тільки не завтра, бо я знову зустрічаюся на балу з цим графом. — Щойно спливла ця думка, як мене охопили печаль і страх, тепер уже не тільки через Гідеона.　

— Ні, ні, ні! — вигукнув Лукас. — Ми не можемо цього допустити! Ні за яких умов. Треба мати козир у рукаві, перш ніж ти постанеш перед графом. — Він почухав лоба. — Думай- думай-думай-думай.　

— У мене вже казанок кипить, хіба ти не бачиш? Я вже цілу годину, знай, думаю, — запевнила його я, але він не звернув уваги: напевно, дідусь говорив сам до себе.　

— Передусім нам потрібно взяти твою кров у хронограф, у 2011 році ти з цим сама не впораєшся, процедура непроста. А потім я поясню тобі, як запускати хронограф. — Він вкотре занепокоєно глянув на годинник. — Якщо я зараз зателефоную лікареві, той зможе приїхати через півгодини, якщо нам пощастить і він вдома… питання лише в тому, як йому пояснити, чому в моєї кузини Гейзел терміново треба взяти кров. У Люсі й Пола ми офіційно брали кров для наукових досліджень, але ти тут інкогніто і ніхто не здогадується…　

— Стривай, — перебила я його. — Хіба ми не можемо взяти кров власноруч?　

Лукас незадоволено подивився на мене.　

— Я вмію багато чого, крім користування шприцом. Чесно кажучи, мені паморочиться від вигляду крові, відразу нудить…　

— Я сама можу взяти в себе кров, — запропонувала я.　

— Та невже? — щиро здивувався він. — Хіба в твоєму часі за шкільною програмою пояснюють, як працювати зі шприцом?　

— Ні, дідусю, в школі цього не вчать, — терпляче пояснила я. — Зате розповідають таке: якщо порізати шкіру, то рана кровитиме. У тебе, до речі, є ніж?　

Лукас вагався.　

— Знаєш… певно, це не надто вдала думка.　

— Ні то й ні, у мене є свій. — Я відкрила наплічник і видобула футляр для окулярів, у який Леслі сховала для мене японський ніж. Якщо в минулому на мене хтось нападе, я зможу захистити себе.　

Коли я відкрила футляр, мій дідусь округлив очі.　

— На випадок, якщо ти схочеш запитати — ні, у звичайному наборі школяра 2011 року немає такого ножа, — сказала я.　

Глитнувши, Лукас випростався.　

— Гаразд. Тоді ходімо мерщій у Драконячу залу, а дорогою заскочимо в лікарську лабораторію по піпетку, — він обдивився розкладені на столі фоліанти і швидко засунув котрийсь собі під пахву. — Це ми візьмемо з собою. І тістечка теж. Щоб заспокоювати мої нерви! Не забудь наплічник.　

— А для чого нам у Драконячу залу? — Кинувши футляр назад у наплічник, я підвелася.　

— Там стоїть хронограф, — Лукас зачинив за мною двері та прислухався, чи не чутно кроків у коридорі. Та все навколо огорнула тиша. — Якщо ми когось зустрінемо, то я ніби знайомлю тебе з будинком, ясно, кузино Гейзел?　

Я кивнула.　

— Невже хронограф стоїть без нагляду? У наш час його заховали у глибокий підвал, ще й замкнули у сейф від злодіїв.

— У наш час скриня з хронографом теж замкнена, — обурився Лукас і підштовхнув мене до сходів вниз. — Але ми не переймаємось, що його вкрадуть. Мандрівників у часі, які могли б ним скористатися, серед нас немає, Люсі й Пол елапсували в наш час, але відтоді спливло багато часу. Тож до хронографа не прикуто стільки уваги Вартових. На щастя для нас, звісно.　

Будівля здавалася безлюдною, але Лукас пошепки запевнив мене, що вночі тут чергують кілька Вартових. Коли я подивилась у вікно надвір, де панував спокій літнього вечора, мене охопили заздрість і туга. Шкода, що я не можу хоч на трохи вискочити на свободу і краще роздивитися по 1956 року. Лукас, перехопивши мій погляд, посміхнувся:　

Повір, я б охоче викурив з тобою сигаретку десь у затишку, але в нас є важливі справи.　Зав’язуй із курінням, дідусю. Бо це дуже шкідливо для здоров’я. І, будь ласка, зголи ці вуса. Вони тебе не прикрашають.　Тс-с-с, — прошепотів Лукас. — Якщо хтось почує, що ти кличеш мене дідусем, треба буде вигадувати непотрібні пояснення.　

Але ми так нікого і не зустріли. Кілька хвилин, і ми опинилися у Драконячій залі, за вікнами якої вечірнє сонце статечно опускалося у води Темзи, десь там, ген-ген, за садами й огорожами. У цьому часі Драконяча зала теж була невимовно гарною, такою величезною і пишною, з глибокими вікнами і різьбленими фігурами на стінах. Я задерла голову, аби побачити прикрасу стелі — величезного дракона, що розкинув перетинчасті крила між двома масивними люстрами. Майже як справжній, він, здавалось, ось-ось злетить.　

Лукас замкнув двері. Він, певно, хвилювався навіть більше, ніж я. Коли дідусь витягав хронограф, його руки тремтіли. Він поставив прилад посеред зали.　

— Відправляти в минуле Люсі й Пола здавалося такою захопливою пригодою, ми чудово збували час, — зауважив він.　

Згадавши Люсі й Пола, я кивнула у відповідь. Я зустрічала їх лише раз, на гостині в леді Тілні, але зрозуміла, що мій дідусь має на увазі. Нерозумно і вкрай безглуздо тієї ж миті моїми думками заволодів Ґідеон.