Смарагдова книга

До того ж ми мали пухкі шкіряні фоліанти (Хроніки Вартових за кілька століть) і, звичайно ж, тарілку з тістечками. Певно, Вартові мали гори тих самих тістечок у кожному часі. Щодо рибок Лукас, вочевидь, пожартував. А шкода.　

— Обмаль даних, обмаль часу, — без упину повторював Лукас.　

Він гасав по кімнаті, як розлючений тигр, рвучи на собі волосся. Попри бріолін, волосся на його голові стало дубом, як у навіженого професора.　

— І гадки не маю, що я міг заховати в тій скрині!　

— Може, книгу з купою даних? — припустила я.　

Вартовий, який чергував на сходах, безперешкодно пропустив нас: молодий охоронець досі мирно спав, як, власне, і під час мого першого візиту.　

Хвилі алкогольних випарів, які розходились від нього, просто били в ніс. Взагалі 1956-го Вартовим дихалося легше, ніж я думала. Нікого не обходило, що Лукас залишається допізна у штаб-квартирі Вартових і розгулює там з кузиною Гейзел із села. Певно, о цій порі в будівлі було безлюдно. Молодий містер Джордж теж пішов додому, а шкода, я б залюбки зустрілася з ним іще раз.　

— Книгу? Ну, може, — відповів Лукас, задумливо кусаючи тістечко. Уже тричі він намагався закурити, але я тричі висмикувала сигарету з його рук. Адже мені не хотілося, щоб від мене знову тхнуло димом, коли я повернуся додому.　

— Зашифровані координати — це вельми можливо, я на такому собаку з’їв, це цілком у моєму дусі. Я завжди полюбляв такі ігри. До речі… звідки Люсі й Пол дізналися про код у цій штуці… в цій книзі про жовтого коня?　

— Про зеленого вершника, дідусю, — терпляче виправила я. — Книга зберігалася у твоїй бібліотеці, а записка з цифрами лежала між сторінок. Може, це Люсі й Пол поклали її туди?　

— Не бачу зв’язку. Якщо вони зникли в минулому в 1994 році, чому я замурував скриню лише кілька років тому? — Зупинившись, він схилився над книгами. — Я божеволію! Шкірою відчуваю, що розгадка лежить на поверхні. От би за допомогою хронографа потрапити в майбутнє, тоді б ти попитала в мене…　

Раптом мені стрельнула несподівана ідея і так сподобалася мені, що я несамохіть мало не поплескала себе по плечу.　

Я згадала те, що розповів мені дідусь минулого разу.　

Люсі й Пол, знудившись під час елапсації, стрибнули ще далі в минуле й пережили там чимало хвилюючих подій, наприклад якось відвідали справжній спектакль шекспірівського театру.　

Мій дідусь насупився.　

— Придумала! — скрикнула я, аж затанцювавши на радощах.　

Дідусь насупився дужче.　

— Що саме? — роздратовано запитав він.　

— Ти відправиш мене далі в минуле за допомогою вашого хронографа! — випалила я. — Тоді я могла б зустріти Люсі й Пола і про все їх розпитати.　

Лукас підвів голову.　

— А коли ти хочеш їх зустріти? Ми й гадки не маємо, в якому часі вони переховуються.　

— Нам відомо, наприклад, коли вони були тут. Якби я просто зустріла їх, ми змогли б поговорити і разом…　

Дідусь перебив мене.　

— У 1948 і 1949-му, стрибнувши сюди з 1992 і 1993-го, — називаючи дати, Лукас водив пальцем по стрілках і лініях на розкиданих аркушах, — Люсі й Пол ще не знали багато чого, а все, що вони знали, виклали мені. Ні, якщо й зустрічатися з ними, то лише після того, як вони вкрали хронограф і здиміли з ним у минулому. — Він нетерпляче тицьнув пальцем у наші записи. — Лише це матиме сенс, інакше — заплутає нас іще дужче.　

— Тоді… я стрибну в 1912-й, туди, де я вже зустріла їх, у будинок леді Тілні на Ітон-плейс.　

— Вельми можливо, але ми можемо неправильно вирахувати час, — Лукас кинув похмурий погляд на настінний годинник. — Ти не пам’ятаєш точної дати свого візиту, а надто вже час. Май на увазі, що спочатку треба взяти твою кров у хронограф, інакше він буде непридатний для мандрів у часі, — він знову заходився скубти на собі волосся. — А ще тобі треба самотужки дістатися звідси до Белґравії, а 1912 року це не так уже й просто… до того ж нам знадобиться костюм… ні, навіть попри палке бажання, неможливо здійснити це так швидко. Ми мусимо придумати щось інше. Рішення прямо крутиться в мене на язиці… дай мені трохи більше часу, аби зосередитись… і, може, одну сигаретку…　

Я похитала головою. Ні, я не складу рук, моя ідея не така вже й нездійсненна.　

— За цей час ми можемо принести хронограф до будинку леді Тілні, і я стрибну просто там, заощадивши купу часу, хіба ні? А щодо костюма… ти чого на мене так витріщився?　

Очі Лукаса дійсно стали як блюдця.　

— О Боже… — прошепотів він. — Ось воно! Я зрозумів!　

— Що?　

— Хронограф! Онучко! Ти — геній! — Лукас обійшов навколо столу й обійняв мене.　

— Я геній? — повторила я.　

Тепер уже мій дідусь затанцював на радощах:　

— Так! І я теж. Ми обоє генії, бо знаємо, що заховано в тій скрині.　

Овва, а саме я й не знала.　

— Та невже? І що ж?　

— Хронограф! — вигукнув Лукас.　

— Хронограф? — відлунила я.　

— Це ж очевидно! Байдуже, коли його взяли Люсі й Пол, він так чи інакше опиниться у мене, а я його сховаю. Для тебе! У власному будинку. Не дуже оригінально, зате просто!　

— Ти впевнений? — Я із сумнівом дивилася на нього. Якась позахмарна теорія, але варто визнати, що логіка ніколи не була моїм коником.　

— Повір, онучко, я просто знаю це та й годі!