Скрут

Хвилина тяглася нестерпно довго. Вона більше не металася в тенетах, висіла нерухомо, начебто паралізуюче жало вже зробило з нею всі належні операції. Гак укритий був бруднувато-зеленими бляшками та порослий жорсткою, короткою шерстю.

— Допоможіть, — закричала вона пошепки.

Гак зісковзнув — та Ілазі здавалося, що плече досі відчуває його вагу. Що плече навіки зсудомило.

— Допоможіть!

Цієї миті вона була бридка самій собі. Вона кричала, ковтаючи сльози — й водночас хтось тверезий, на якого не справив особливого враження дотик скрута, підбадьорливо посміхнувся в її душі: неможливо співчувати всім. Насамперед варто подумати про власну долю, а вже потім, якщо вийде, про долю того, що їде темним лісом і сурмить у свій ріжок…

Ріжок протрубив несподівано близько. Ілаза здригнулася.

Ну от, сказав тверезий голос у її душі. Тепер тобі й зовсім не треба гвалтувати власне сумління, закликаючи його — сам відшукає… Уже відшукав…

Унизу затріщало гілля. Злякано форкнув кінь; Ілаза побачила спочатку чобіт зі шпорою, потім ногу в шкіряній холоші, а потім відразу молоде, здивоване, радісне обличчя:

— Пані?!

Дивне звертання до обшарпаної безстатевої істоти, яка теліпається в павутинні між крон двох дерев.

— Пані, відгукніться!

Ілаза мовчала.

Приїжджий був убраний просто, але добротно й продумано — у лісовій хащі хизуватися особливо нема перед ким. З його поведінки Ілаза в першого погляду визначила шляхетне походження та військовий вишкіл; що визначив скрут — залишилося незрозумілим. Ілаза всією шкірою відчувала його близькість — незнайомець теж відчував; у одній руці в нього виявився легкий довгий меч, схожий швидше на шпагу, а в другій дивне знаряддя, яке нагадувало чи то гак, чи сильно вигнутий кинджал.

«Іди», — хотіла сказати Ілаза, але не сказала. Не повернувся язик; юнака все одно це не врятує, а тим часом зазубрена лапа…

Від спогаду її нудило.

Приїжджий легко зіскочив із сідла. Присів і озирнувся; повідомив, дивлячись кудись Ілазі за спину:

— Пані… я щасливий буду доставити вас в обійми матінки.

Якийсь час Ілаза тупо міркувала, про кого йдеться. Спочатку їй подумалося, що невідомий лицар здумав доправити її до власної матінки, й тільки по тому з’явилася здивована думка: а, мама, як я могла забути…

Лицар м’яко, на ледь зігнутих ногах рушив уперед. Чіпкий погляд його знову оббіг темні крони й знову зупинився на коконі, який обіймав Ілазу; їй здалося, що лицар дивиться на неї, мов кравець під час примірки.

Чому я мовчу? — подумала вона в’яло. Чому приграю павукові-бузувірові проти хороброї та шляхетної людини, яка прийшла мені на допомогу? Чому не репетую на все горло: «Втікай!» Він би, звичайно, не послухався — але сумління моє було б чисте…

А чому бариться скрут? Хоче продовжити задоволення, вичікує?

Лицар рухався дивно — по колу, перехресним кроком, як танцюрист. Ілаза мимоволі задивилася — їй здалося, що нагорі, в кронах, так само по колу рухається величезна невагома тінь; втім, їй могло й привидітися. Присутність скрута залишалася нестерпно близькою — їй ввижався сморід його подиху.

— Пані…

Дико заіржав кінь.

Ілаза зроду не бачила нічого подібного. Важкій і дужій тварині зопалу вдалося розірвати перший шар павутиння — але наступні п’ять шарів обплутали коня, перетворили на безформний клубок і підняли над землею — невисоко. Затріщало гілля дерев зокола, посипалося листя, й пожовкле, й зовсім іще зелене; судомно смикаючись, кінські копита вбили б лицаря, якби той останньої миті не кинувся на землю. Кінь заіржав знову, закричав, як людина — і ослаб, обвис, відкинув гривату голову; Ілаза побачила, як із чорних губів зірвався струмочок піни. Глибоке зітхання, здається, полегшення; тиша. Важкий подих, кінський тулуб, який нерухомо висить серед обламаного гілля.

Ілаза заплющила очі. Коней він, принаймні, не мучить. З кіньми він чесний… Імовірно, коні йому нічим не дошкулили.

— Пані…

Лицар повільно підвівся. Голос у нього напружено дзвенів:

— Пані…

Він дивився на обплутане тіло тварини. Несхибно, уважно; два короткі погляди праворуч і ліворуч — і знову на кінський труп. Швидкий кидок убік; Ілаза здригнулася, та лицар тільки припав до землі, сторожко поводячи оголеною зброєю.

Але ж не схоже, щоб він розгубився, подумала Ілаза здивовано. Будь-хто інший давно промочив би свої шкіряні штани — а цей, здається, знає, чого й звідки очікувати. Начебто щодня воює з величезними павуками на деревах… Цікаво, а чи пережив хто сутичку зі скрутом?

Лицар знову рушив до Ілази — на ледь зігнутих ногах, боком; його оголена зброя оглядалася разом із ним.

— Скільки ж вам заплатили… — сказала Ілаза пошепки. Мабуть, не найбільш вдалі слова — але мовчати було несила.

Лицар гордовито підняв голову, на мить забув про свій хижий пругкий крок:

— Я не за гроші… Поки на землі є ще безневинні жертви…

— Вони завжди будуть.

Спочатку Ілазі здалося, що нарешті подав голос той, у гіллі; далі вона зненацька виявила, що слова належать їй.