Скрут

Відлік часу було втрачено відразу, тож він вирішив орієнтуватися по свічці за склом ліхтаря — однак віск танув на диво повільно. Ігар вирішив зрештою, що це й не віск зовсім, а якась доступна лише чаклунам речовина; так чи інакше, але зовні могла минути ніч або доба, чи тільки дві години, а тут, у любовно вибіленому льоху, панувала вічна північ.

Він сидів у далекому від малюнків кутку й безупинно бурмотів молитву Птахові. Він виганяв із пам’яті історії про чаклунів і погреби, які чув у дитинстві, а також про такий спосіб страти, коли від замкнутого на ніч у спеціальному місці в’язня ранком залишається воскова фігурка, дерев’яна статуетка або й натоптана ганчір’ям лялька; він намагався не думати про це, та колись почуті вигадки лізли з усіх шпарин, мов пацюки. Ліхтар проливав рівне жовте світло на темні малюнки по білій стіні. Ігар чекав, коли вони зійдуть до нього та перетворять на подібного до себе, на зображення по вапну, на тінь…

А вони, намальовані, дійсно були виродками. Особливо той, що виявився крайнім праворуч — Ігар намагався не дивитись на нього, але погляд повертався, ніби муха до меду. Одутле обличчя з товстими повіками над хтивими очицями, нечиста борода, м’ясисті руки, що розстібають пасок; Ігарові здавалося, що ці руки трусяться від брудного бажання. Він здригався і з відразою відвертався — але поряд на стіні зображено було круглого стариганя з солодкавою посмішкою, злиплим волоссям, спітнілим носом і слиною на нижній губі. Ігар ледь стримав напад нудоти. А далі зі стіни дивився на нього симпатичний чоловік із широким добрим обличчям. Такому хто завгодно довірить дружину чи сестру, адже за життя той масний вогник, який спотворює нині намальовані очі, певне ж не був помітний так виразно… Звірина хіть під маскою добропорядного глави родини, ніяких тобі слинявих губів, усе приховано…

Жінка-дитина в сірому полотні до п’ят, польова царівна… і ці пики? І він, Ігар, серед них, покараний за те саме?!

По тверезому міркуванні, він прийшов до висновку, що значно гірший. Ці — просто тварюки, яких вела хіть, позбавляючи всього людського… Його, Ігара, ведуть любов і шляхетність. Любов і шляхетність велять йому — що? Велять узяти безвідмовну, беззахисну дорослу дитину й тягти на муки до чудовиська, яке не знає жалю…

Він застогнав крізь зуби. Будь-що-будь потрібно було подивитися на її спину; тоді б він знав точно.

Заплющив очі, спробував закликати почуття справедливого гніву, яке охопило його після давньої розмови з Отцем Дізнавачем. Коли він довідався про зрадництво Тіар, настільки дивовижне, що породженням його став скрут. Коли він зумів переконати себе, що саме Тіар винна перед ним, перед нещасною Ілазою… та й перед скрутом теж. І от якщо виявиться, що Тіар — це Полівка… І як, скажіть, змусити себе повірити в її провину?!

А потім прийшла спокійна, умиротворена думка: а чому б і ні. Можливо, це подарунок Птаха, найкращий із варіантів: безтурботна Полівка навіть не зрозуміє, що з нею діється. Вона позбавлена страху смерті; вона вмре, не усвідомлюючи жаху того, що відбудеться — адже кожен із нас коли-небудь умре, та лише Полівці байдуже, коли саме і як це станеться…

Його вразила така мерзенна власна думка — і попри каяття він ніяк не міг її позбутися. Думка оберталася десь на дні свідомості, нагадуючи про себе, під’юджуючи, підштовхуючи: однаково всі помруть… Це було б добріше, ніж тягти в лабети скрутові наскрізь зіпсуту повію, котра, однак, увесь цей жах усвідомлювала б…

Тоді, рятуючись, він почав думати про Ілазу. Про все чисте й світле, що було в його житті, про ніч на Вівтарі… І тоді йому стало ще страшніше, бо виявилося, що він не пам’ятає Ілазиного обличчя.

Він до крові кусав губи; він вдихав затхле повітря льоху, намагаючись подумки наситити його запахом теплої хвої, лісу, води, її парфумів, її тонкого поту… Але тхнуло мишачим послідом, і не західне сонце стояло перед очима — біла стіна з намальованими пиками, і ледь він поновлював у пам’яті Ілазині очі, як згори наповзали, нашаровувалися каламутні баньки слинявого старого, й Ігар впадав у відчай, усвідомлюючи, що не може більше згадати Ілазу…

Потім він ненадовго задрімав; а коли прокинувся, не відразу опанував затерпле тіло, й першою жахливою думкою було, що кара звершилась і тепер він лише малюнок на стіні льоху. Друга думка була про Ілазу; він згадав нарешті її обличчя — і був ошелешений, бо воно виявилося чужим і незнайомим. Він забуває її? Чаклунство?!

Боліло, пекло, саднило поранене плече. Хтиві пики зі стін дивилися на нього зі знущальним співчуттям.

* * *

Самотня щогла стирчала в небо, неначе шпиль. Прибране вітрило зовсім не було гарним — так, просто перетягнуте мотузками величезне простирадло. Інша річ, коли воно повне вітру, коли його розправлено, мов крило білосніжної чайки…

Річкова чайка промчала в неї над головою. Маленька, схожа на ластівку; Аальмар розповідав, що на морі чайки величезні, більші за ворон, із довгими косими крильми…