Скрут

Ігар бачив, як змінилося, потеплішало чаклунове обличчя. Полівку він вважав дочкою — хоч і підібрав десь уже божевільну, коли їй було п’ятнадцять…

— Магія, — Ігар відкашлявся, — магія не може зробити так… щоб вона…

Обличчя в чаклуна ніби затверділо:

— Навіщо? Вона цілком щаслива людина. Я подбаю про те, щоб їй ніколи не було боляче… Вона живе у своєму світі, вона куди нормальніша за мене чи тебе… Особливо за тебе з твоєю місією рятівника й ката!

Полівка глянула на Ігара й лагідно похитала головою.

— Я, принаймні, сам вибираю, — глухо сказав Ігар.

— Багато ж ти навибирав, — відмахнувся чаклун.

У відчинене вікно влетіла строката пташина. Жінка розсміялася; пташка сіла їй на лікоть і вишукано повела голівкою.

— У неї не буде дітей, — пошепки сказав Ігар. — Вона не довідається, що таке…

— Любов, — похмуро закінчив за нього чаклун. — Подивися на себе, дурню, і подивися на неї. Вона і є любов, вона любить увесь світ… А ти…

Він замовк. Ігар, не дивлячись, узяв зі спинки стільця свою заштопану на плечі сорочку.

— А скрут — втілене зрадництво, — сказав чаклун пошепки. — Світ пронизаний корінням… прихильностей, пристрастей, це… Тобі так просто не зрозуміти. Ти бачив траву, як вона перевертає каміння? Пробивається із тріщин, це нестримно, це сила… Коріння заполонило землю, селяни стогнуть, висмикуючи свої бур’яни, — а трава просто дико хоче жити, більше, ніж ти чи я… Так і… те, що прийнято називати любов’ю. І те, що прийнято називати зрадництвом…

Чаклун замовк. Пройшов кімнатою; обережно поклав долоню на голову радісній Полівці:

— Не зношу філософії, Ігаре. Не зношу балаканини… А інакше як пояснити тобі? Скрут… Це вічне непрощення. Це така мука… і така жага помсти! Зворотний бік відданої любові… Це скручені жили найдавніших сил землі… Це скручені шиї надій. Це душа, скручена джгутом…

Жінка здивовано підняла голову — видно, напружилася долоня в чаклуна, й це її занепокоїло. Чаклун лагідно погладив її по волоссю, відійшов до столу, наповнив собі склянку з глека, залпом випив.

Ігар дивився на Полівку. Темне волосся з мідним полиском, карі очі з прозеленню, спокійний, безтурботний погляд… Втілена любов. Бездумна любов, бездумне прийняття всього навколо…

Думка, що народилася, поки чаклун говорив, нарешті зринула на поверхню. Втілена любов — втілене зрадництво…

— Тіар, — покликав він пошепки.

Полівка радісно посміхнулася.

— Тіар, — повторив він тихо й глухо.

Чаклун виявився між ними.

Кілька секунд Ігар чекав чого завгодно — миттєвої смерті, перетворення, удару… Чаклун лише зміряв його поглядом — і обернувся до жінки; пташка спурхнула з її ліктя й вилетіла у вікно.

Чаклун обережно взяв прийомну дочку за плечі, розвернув її до Ігара спиною. Відкинув хвилю волосся, взяв шнурок-зав’язку; несильно потяг за китичку, розпускаючи комір, дозволяючи сукні-сорочці вільно сповзти вниз.

Внизу витонченої шиї Ігар побачив давній, грубий, нерівний шрам. Побачив і здригнувся; ламкий хлоп’ячий голосок: «Там холодний струмок… зовсім холодний, крижаний…»

Біла шкіра дівчини відразу вкрилася сиротами від холоду; Ігар довго не наважувався опустити погляд.

Під правою лопаткою не було нічого. Нічого не було — тільки червоний слід від недавнього комариного укусу.

* * *

— За що?!

Вона, виявляється, встигла забути це почуття. Коли липке павутиння захльостує обличчя, сплутує руки й ноги, а відразу за цим захльостує й сплутує тваринний жах. Такий само сірий і липкий.

— За що?! Що я…

— Тихше, тихше. Тихше, Ілазо… Будь ласка, поклич на допомогу!

Її сповите тіло розгойдувалося високо над землею. Над травою, на яку вже лягло листя лимонного кольору… Але ж зірка Хота ще не опустилася?!

— Поклич на допомогу!

— Навіщо…

— Зроби мені ласку. Поклич.

— Допоможіть…

— Голосніше, голосніше! Від душі поклич, а раптом хтось почує?

Вона не могла зрозуміти його інтонації. Чи то глузи, чи…

Ігар?! Ігар повернувся — і не може знайти її?!

— Допоможіть! Пробі! Рятуйте!

Тонкий джгутик сплетених павутинок різонув підборіддя, і вона закричала вже від болю:

— Допоможіть! Хто-небудь! Ігаре, Ігаре! Допоможіть!

Далеко в лісі протрубив ріжок. Протяжливо і мелодійно, начебто озиваючись: у… у…

Кілька довгих секунд Ілаза висіла без руху, відчуваючи, як виступає на спині гарячий піт. Порятунок? Допомога? Звідки? Хто? А головне, як…

Звук рогу. Карен, коханець її матері. У Карена був великий озброєний загін; усі грізні воїни зрештою виявилися розвішаними по гіллі, немов здохлі пацюки…

Вона рвонулась; у роті з’явився негарний присмак. Чи то крові, чи заліза.

— Відпусти… Відпустіть мене…

— Зараз. Почекай…

— Це пастка? Це пастка, так? А я принада, так?!

Мовчання. Ледь помітний рух у стемнілих кронах.

— Поклич іще. Він збився з дороги.

— Не буду!

Вона чудово розуміла, що пручатися марно — але висіти без руху, мов баранячий тулуб на гаку, виявилося над силу. Вже краще терпіти біль від ниток, які врізуються в тіло.

— Не буду… Я не кликатиму… Убивце, чудовиську… Ні…

— Авжеж. Тому, що все одно він рано чи пізно сюди прийде. Бо це його доля, й він її шукає; бо ти робитимеш те, що я тобі звелю.

— Ні…

На плече їй ліг зазубрений кістяний гак.