Скрут

— Підло… Підло! Хто не в змозі перемогти в чесному двобої… чесним військовим мистецтвом…

— Я зневажаю військове мистецтво, — глухо сказали в неї над головою. — Особливо наймане. Особливо за платню; якби наш винищувач геройствував за гроші… Він би не вмер так легко. Але він безкорисливий, тому вмер миттєво; Ілазо, хто знає, як умреш ти?

По колючій гілці зім’ятого чагарнику повзла, непристойно вигинаючись, багатонога зелена гусінь.

Розділ десятий

* * *

Із настанням осені Аальмар поїхав знову.

Для розради вчитель приніс колишній учениці давно обіцяну книгу — «Хроніки давніх полководців», і, викликаючи невдоволення знудьгованої Ліль, дівчинка просиджувала над жовтими сторінками цілі дні без перерви.

Давні полководці, суворі й шляхетні, уявлялися їй усі з обличчями Аальмара; вона читала про облоги та битви, описані піднесено й красиво. Їй не спадало на думку співвіднести ці захопливі описи з тим полем бою, на якому вони з Аальмаром колись шукали мертву ляльку. Навмисно силкувалася не думати про це — інакше «Хроніки…» неможливо було б читати.

Одного з днів за ворітьми почулися голоси й кінське іржання, а потім у стулку розмірно постукали — тричі. У дівчинки заболіло серце — точнісінько так само починався її повторюваний страшний сон, у якому вершники привозили на подвір’я порубане Аальмарове тіло; переборюючи страх, вона вийшла на ґанок слідом за іншими збудженими домашніми.

З першого ж погляду зрозуміла, що її страхи марні. Приїжджі не були людьми Аальмара — це були статечні, пишно вбрані, поважні з вигляду незнайомці, з якими, однак, Велика Фа привіталася тепло, як зі своїми.

Гості пройшли в дім у супроводі старших господарів; молодь залишилася з невідомістю. Нова парость дітлахів, і серед них дворічний племінник Вікі, обступила розкішно оздоблений екіпаж; дівчинка пішла в дім, і тут, на сходах, з’ясувалося, що Ліль боїться:

— Фа… казала… матері… Вони ж усі такі… Хто з них?!

Дівчинка ніяк не могла зміркувати. Переводила погляд із тремтячої Ліль на похмурих хлопців. Чекала пояснень.

— Мати казала… — на кінчику носа в Ліль тремтіла сльоза. — Мати казала, що, мовляв, час уже… Візьме, мовляв, гарна людина не з нашого краю… Я, дурепа, не слухала, думала, що це потім… А якби відразу в ноги кинулася — може, і вблагала б…

— Таки дурепа, — незворушно зауважив Яр. — Ні, ну чому дівки такі дурні? Ти постарітися хочеш у рідному домі, чи що? Бачила ти де-небудь жінку без чоловіка?

Ліль затулила обличчя руками.

Дівчинка відчула необхідність втрутитися. Ну хоч що-небудь сказати.

— А звідки ви взяли, що наречений? — дуже натурально здивувалася вона. — Може, й ні, а просто в справах?

Ліль безгучно ридала. Хлопці глянули здивовано: вважалося, що дівчинка говорить дурниці доволі рідко.

Цієї миті відчинилися двері вітальні; мати Ліль, нестара ще жінка з незвичайно розпашілими круглими щоками вдала, що не помічає доньчиного стану. Міцно взяла її за руку, повела кудись нагору, до внутрішніх покоїв:

— Ходімо… Ходімо, що розкажу тобі, ну-бо…

Плечі Ліль судомно здригалися.

Кілька хвилин збігли в мовчанні; мовчав незворушний Яр, Вікі дивився собі під ноги, й дівчинка мовчала теж. Ліль була ледь старшою, але дівчинка звикла вважати її одноліткою; вона звикла думати, що обидві вони — дівчиська, підлітки, діти…

За дверима вітальні гули голоси — радісно й трішки напружено.

Дівчинка проковтнула слину:

— Як думаєте… Що, віддадуть її?

— Віддадуть, — повільно відгукнувся Вікі. — У них заздалегідь усе домовлено.

— Ти знав?!

Вікі підняв брови:

— Мені батько довіряє… Ліль он, і та відразу втямила. А якби я її завчасу настрахав… Навіщо?

Двері вітальні прочинилися, вихлюпуючи голоси та притишений ввічливий сміх. Велика Фа, урочиста до знемоги, поманила пальцем:

— А ходіть-но…

У великій кімнаті було задушливо від суміші свіжовичиненої шкіри, пахощів і поту; гості сиділи по один бік столу, їх було п’ятеро, але погляд дівчинки відразу зупинився на обличчі високого, гладкого, кремезного чоловіка з чіпким поглядом із-під чорних брів. На грудях у нього лежав бронзовий ланцюг із мудрованим кулоном; поряд із пухкою рукою на стільниці спливало соком надкушене червоне яблуко. Дівчинка на мить уявила, що вона — Ліль, що її сьогодні віддадуть за незнайомого владного чоловіка — і по спині в неї пробіг холодок.

Ввічливі розмови крутилися навколо пустих і дрібних тем; за кілька хвилин голоси примовкли, бо на порозі постала Ліль у супроводі матері.

Обличчя її, дуже вдало припудрене й нарум’янене, виказувало граничний розпач. Нова сукня підкреслювала розкішні груди й тоненьку дівочу талію; довге красиве волосся, не прибране в зачіску, лежало на плечах. Дівчинка мигцем подумала, що Ліль зовсім доросла, зріла дівка, й мати так вправно підкреслила всі доччині переваги, наче той, хто сидів на чільному місці, збирався її купувати…