Скрут

Вікі раптом нахилився й злизав ягоду з її долоні. На мить відчула його шорсткий, мов у кошеняти, язик.

— Смачно… — сказав він пошепки.

Сорочка в нього на грудях розійшлася. У ямочці біля шиї бився пульс; він сидів перед нею, знайомий до останньої рисочки, до останньої волосинки в темних кошлатих бровах, і їй здалося, що він їй навіть рідніший за брата. І якось надто швидко, нерівно стукотить серце, й дивне почуття змушує дивитися й дивитися, а ще краще — доторкнутись…

Вона засміялася, щоб прогнати ніяковість — його й власну. Вона засміялася й лизнула кутик його губів, аби змити з них засохлий малиновий сік; замість смаку малини відчула солонуватий смак його шкіри.

Він почервонів. Він сам став як малина; дівчинка засоромилась. А раптом вона його скривдила?

Вибачаючись, вона потерлася носом об його щоку. Об гарячу, шорстку, із червоним слідом комариного укусу, колючу щоку; він глибоко зітхнув, ніби схлипнув. І обійняв її — надійно й просто, тепло, по-домашньому:

— Я її… Цієї малини, бачити вже не можу…

Вона засміялась — і міцно оповила руками його шию, поступаючись нестримному бажанню торкатися, торкатися, гладити, знову торкатись…

За спинами в них тріснула гілка; вражена служниця з круглими очима ледь не впустила свого повного кошика.

Вони зачули недобре, ще підходячи до ґанку.

На подвір’ї якось сам по собі вмовк звичайний сміх; Ліль стояла бліда, перелякана, служниці відвертали очі, шепотілися та перезирались. У дівчинки заболіло серце. Звідкись з’явилося невиразне почуття провини; як у тяжкому сні, коли навколо густішає, густішає туман, а ти не знаєш, звідки вискочить звір, звідки прийде страшне…

На ґанок вийшли мати Вікі, його батько та старший брат; а за спинами в них манячіла Велика Фа, й очей її майже не було видно — самі лисі надбрівні дуги.

Вікі дедалі вповільнював крок; погляди його батьків були важчими за свинець. Брат Кааран дивився вниз, на руді носки своїх черевиків.

Вікі нарешті спіткнувся й зупинився. Дівчинка зупинилася поряд; вона шкірою відчувала, як над їхніми головами густішає пітьма, однак сховатися чи втекти не спадало на думку. Почуття провини посилювалося та переходило в упевненість і було воно спільним у неї з цим хлопчиком.

— Сюди, — холодно сказав батько Вікі, й дівчинка зрозуміла, що він звертається до сина; Вікі поставив на землю кошики, — а він ніс урожай і свій, і дівчинки — й повільно, волочачи ноги, не підіймаючи голови, рушив до ґанку; дівчинці стало страшно.

— А що він зробив? — запитала вона голосно, з фальшивим обуренням.

Її не вдостоїли поглядом.

Вікі зійшов на ґанок; батько пропустив його в дім і сам увійшов слідом. Безгучно причинилися двері; мати Вікі втягла голову в плечі й пішла на задній двір. У руці в неї теліпався непотрібний, недоречний зараз пухнастий віник.

За спиною в дівчинки хтось зітхнув із невдаваним жахом:

— Ай-яй-яй… Як же…

Дівчинка озирнулася, начебто її вжалили. Обличчя жінок, молоді й старі, такі несхожі між собою, були зараз однаково враженими й однаково осудливими. І всі дивилися на неї — начебто обливаючи крижаною водою.

Вона зрозуміла, що плакати не можна. У жодному разі не можна тут, зараз, при всіх розревтися.

Велика Фа, як і раніше, стояла на порозі й чекала. Дівчинка підійшла, сходячи, немов на ешафот. Втупилася напружено, не відвертаючи погляду, начебто запитуючи: а що?

— Іди в дім, — сказала Велика Фа. У її голосі скреготіли, дотикаючись гострими краями, тонкі крижинки.

Вона зрозуміла, що марно запитувати й марно сперечатися. Вона зрозуміла, що трапилося воістину невиправне; з останніх сил підняла голову та пройшла до дверей своєї кімнати. Увійшла, дочекалася, поки повернеться, замикаючи двері ззовні, ключ; потім повалилася на постіль і заридала без звуку й без сліз.

Вона чекала, що Фа з’явиться, щоб покарати її, — однак до вечора ніхто так і не прийшов. Ніч минула в горі та напівсні; рано-вранці в двері пошкреблася Ліль. Зазирнула в замкову шпарину:

— Ти… це… ви що, обіймалися? І цілувалися, так?!

— Дурепа, — шепотіла дівчинка, ковтаючи сльози.

— Ну, ти… Ну, ти… Що тепер буде, га… А батько Вікі ходив у каретну крамницю й купив шкіряного батога, ой, страшного… А Фа каже, якщо хто сусідам обмовиться — уб’є на місці… І що до приїзду Аальмара ніхто на ярмарок не поїде…

— До чого тут Аальмар? Ну до чого Аальмар?!

— Я не знаю, але Фа каже…

Шепіт Ліль раптом змінився вереском, а той — звуком ляпасу, віддалилися кроки й схлипування. Тиша.

Вона ходила з кутка в куток, кусала пальці, ледь стримуючи стогін. Вона винна; вона страшно провинилась, і тепер, через неї, постраждає Вікі…

А що скаже Аальмар?!

Але ж вона не хотіла! У неї й на думці не було того, про що вони всі подумали…

Вона сіла на підлогу, підібгала ноги. Не було, не було… А якщо було?! Якщо вона тепер злочинниця, розпусниця, повія?!

Їй схотілося вмерти. Негайно й страшно.

Велика Фа власноруч принесла дівчинці вечерю. Мовчки простежила за тим, як бранка поколупала кашу й відсунула тарілку; звеліла накинути на плечі хустку і йти за нею.