Скрут

Цілковита відвертість може бути такою само огидною, як і привселюдне вдоволення плотських потреб. Те саме, що самобичування; можливо, вона хотіла покарати себе? Своєю сповіддю залагодити… що?

— Можна запитати?

Вона міцніше обхопила шорсткуватий стовбур, укритий повздовжніми борозенками. В обіймах дерева почувалася не настільки самотньою; над головою в неї був безгучний співрозмовник. Вона швидше видряпає власні очі, ніж насмілиться на нього глянути.

— Чому ви… не вчинили зі мною… як збиралися?

Жалощі. Десь у її думках промайнуло слово «жалощі»; невже він має про них уявлення?! Це… можна було б… Якщо це так, варто подумати над тим, щоб…

Їй зробилося соромно. Її пожаліли, скасували покарання — вона ж бачить у милосерді слабкість і готова використати її. Настільки ница, нешляхетна думка…

Як він примудряється рухатися так безгучно? Із таким величезним тулубом?

— Ти знаєш, що схожа на матір? Повторення матері?

Ілазі здалося, що вона не те почула. Навіть на мить випустила рятівний стовбур:

— Я? Я?!

— Звичайно… І цікаво, що цього не бачить Ігар.

Кілька довгих хвилин вона збирала думки докупи; дивно, але спогади про матір відійшли при цьому далеко вбік. І головним питанням дуже швидко зробилося…

— Хто… ви?

— Скрут.

— Хто… це?

— Це я.

Ілаза помовчала, кусаючи губи. Якщо так…

— Звідки ви знаєте… Чому ви говорите, що я й мати…

— Тому що це правда.

— Чому?!

Відповіді не було; сама Ілаза з жахом згадала про товчене скло. Про те своє видіння — отруйниця, яка підносить келих, отруйниця, що чарівно розмовляє із уже вбитим, але ще усміхненим ворогом…

Невже він ПРО ЦЕ? Що він у ЦЬОМУ розуміє?!

— Для чудовиська, що живе в лісі, ви надто добре знаєте людей.

Сухий смішок:

— Ні, Ілазо. Недостатньо.

Ввижається їй — чи в його голосі й справді нотка жалю?

Їй згадався менестрель Йото, який тремтячим голосом наспівував свої пісеньки; цікаво, скільки таких випадкових подорожан скінчили життя в сірих тенетах? І, можливо, перед смертю кожен говорив про потаємне… От як Ілаза… Або нещасний Йото… Чи можна з передсмертних сповідей хоча б і десятка людей скласти уявлення про людей взагалі?

Вона набрала в груди повітря:

— І все-таки… Ви можете зрозуміти… що відчуває людина? Коли ви її…

— Я можу зрозуміти!

Вона злякалася. Приглушений вигук її співрозмовника найбільше нагадував крик болю; раніше вона нічого подібного…

— Я можу зрозуміти, — повторив він уже спокійно, повільно й глухо. — Людина може відчути… дуже багато. Людина… — голос знову напружився, Ілазі здалося, що той, хто сидить у гіллі, намагається повернути собі колишню незворушність. І це не відразу, але вдається йому.

— Люди… Ті, хто потрапляє сюди, Ілазо, не вирізняються особливим розмаїттям почуттів. Вони й не уявляють… — голос перервався, за час довгої паузи в Ілази похолола спина.

— Людина, — знову почав її співрозмовник, — відчуває, як правило, звірячий страх. І перед тим, як убити її, мені доводиться заспокоювати… уколом у спину. Щоб кров не зберегла огидного присмаку заліза — бо страх бридкий і на смак… А після уколу вони вже нічого не відчувають. Навіть болю. Тільки байдужість і трішки — спрагу… Я вдовольнив твою цікавість?

Вона мовчала. По темному стовбурі повз хтось із величезними, зеленими, прозорими крильцями на крихітному, майже не помітному для ока тулубі.

— Вибач, — повільно сказав співрозмовник. — Я не збирався розповідати тобі ніяких жахів. Але ти ж навіщось запитувала?

Ілаза нижче опустила голову. Той зелений і дрібний, хто повз по стовбурі, зник.

— Я не це мала на увазі, — сказала вона глухо. — Я думала, що ви, може… здатні зрозуміти… що відчуває, приміром, молода, яка відразу ж по весіллі…

Вона затнулася, бо відчула за спиною його дивно прискорений подих:

— Так. Так. А особливо добре я уявляю, що відчуває її молодий чоловік. Якщо він ніжний і покірливий… Якщо достатньо нерозважливий… Він здатен прокрутити в небі дірку. Він не злякається, якщо доведеться склянкою вичерпувати море… А пошуки Тіар — це тяжке, складне, нерозважливе заняття, яке можна порівняти хіба що з танцями на товченому склі…

Ілазу пересмикнуло. Скло…

— Так, Ілазо. Я знаю, що роблю. Я хочу отримати Тіар — і я її отримаю… А чекати, поки до мене в тенета потрапить ще одна закохана пара, надто довго. Останні роки люди так рідко ходять до Вівтаря…

Ілаза мовчала. Він таки спіймає цю свою жінку — рано чи пізно… Цікаво, навіщо вона йому? Хоча ні, не цікаво. До чого їй нові бузувірські одкровення… Якщо Ігар не встигне, він почекає ще. Нова наречена буде корчитися в тенетах, і новий наречений побіжить стрімголов на пошуки Тіар… Вона, ця зачарована жінка, Тіар, устигне стати бабою, і багато наречених загине від уколу в спину, який подарує забуття.

А їй, Ілазі, й уколу не треба. Їй і так усе байдуже; наново прожила своє коротке життя, розповідаючи невидимому чудовиську в гіллі про болісне, зачаєне та потаємне. Вона оплакала Ігара, який, напевне, ще все-таки живий; тепер вона спокійно може лягти на землю й знову ж таки спокійно чекати кінця.