Скрут

Напад туги виявився нездоланним і чорним. Вона сповзла спиною по шорсткому стовбурі — вниз. Сіла, опустила обличчя на руки, перечікуючи нудотне бажання негайної смерті. Отак, напевно, йшла Ада: затьмарення, кволість, задушлива завіса між очима та світом, жага небуття. Так само, несила навіть підвестися й пошукати мотузки…

— Ілазо.

Голос звучав глухо; чорна завіса, що відокремила її від життя, поглинала й звуки.

— Ілазо, слухай… тепер я тобі розповім. Казку… Не рухайся, не думай, тільки слухай. Жив собі один чоловік…

Жив собі один чоловік, і був він не те щоб молодий, але ще й не старий. Жив він завжди тільки для себе самого — а більше ні для кого йому жити не варто було, хоч мав і батьківщину, й родичів, і золото, й владу, і силу, й зброю, а особливо ж любив він вічну гру зі Смертю, бо обрав долю солдата удачі… І хоч у краю в нього панували мир і спокій, він шукав війни скрізь, хоч би де вона гриміла, але ж війна вічна й шукати її недовго… Він шукав війни та ставав у першу лаву на полі бою, і війська наймали його, купуючи собі перемогу, бо полководець він був щасливий…

І одного разу, по тому, як навіч побачив він тисячі смертей, між двох армій, котрі сходилися в січі, метнулася приречена людська істота. І він прослизнув під уже занесеним знаряддям Смерті, зробив те, що змінило його долю. Бо рятівник втрачає частку своєї волі та знаходить кайдани, які сковують його з порятованим…

І зроду не знав він любові, та тепер зрозумів, що долю його вирішено. Був він не старий — але вже й не молодий, і пізнав за своє життя багатьох жінок, шляхетних і ницих, гарних і звичайних, цнотливих і продажних, а врятована ним була дитинчам, але він уже знав, що не помилився.

І він поставив свою свічку на вікно й почав чекати, поки зміцніє її полум’я; він поливав свій паросток, знаючи, що час плодів прийде не скоро. Він узяв дівчинку в свій дім, любив її та чекав, поки вона дозріє, аби зробити її повноправною дружиною, подругою до самої смерті, продовженням себе самого…

А Смерть ходила за ним назирці. Смерть озлилася — адже він вирвав у неї законну здобич; і всоте, втисячне дивлячись їй у вічі, він згадував, що на вікні чекає на нього його свічка, що в діжці живе його паросток; усоте й утисячне йшла Смерть осоромленою, залишаючи на його шкірі сліди своїх пазурів…

І одного раз він повернувся додому, а полум’я свічки його стояло високо й рівно, мов святкове багаття, а паросток його перетворився на дерево та розквіт. І він зрозумів, що більше не гратиме в ігри зі Смертю, бо вже виграв.

І було весілля, що довершило давно призначене. І, щасливий як ніколи в житті, він зрозумів, що любить устократ сильніше; і вперше за багато років, проведених поряд, насмілився доторкнутися до своєї обраниці не батьківським дотиком — із пристрастю…

Він глянув їй у вічі — і звідтіля глянуло на нього торжество Смерті, тієї, що взяла реванш.

Його свічка обернулася пожежею. Його паросток плюнув отрутою в його повні сліз очі; його наречена покинула його, з відразою не розділила з ним ложа, і стали сторч весільні столи, і перекинувся світ. І він здався, віддаючи себе Смерті…

Але Смерть не взяла його.

Першого дня тіло його скрутилося, мов чорний смерч між землею і небом.

Наступного дня душа його тріснула, як тріскається крига.

Третього дня він лежав живий у могилі, і коріння трави затискало йому рота.

Четвертого дня небо відвернулося від нього. Навіки.

Ілаза мовчала. Перший осінній листочок, жовтий, самотній і начебто здивований, зірвався з гілки та влігся їй на коліна.

— Отакий сумний кінець історії… Але річ не в тім. Твоя правда; я дійсно здатен зрозуміти, що саме ти відчуваєш. Я б і хотів тебе втішити — але от не знаю, як… Утішся тим хоча б, що наша історія теж добігає кінця, бо зірка Хота опускається дедалі швидше та все нижчає. Коли вона не зійде більше над обрієм, ми вважатимемо, що наш термін вичерпано; не засмучуйся, Ілазо. Я маю намір виконати все, що обіцяв Ігарові; хоч би де він був — хай відчує цей мій намір і нехай поквапиться. Заради свого Птаха.

Розділ дев’ятий

* * *

Літнього вечора дівчинка сиділа на березі ставка; над темною гладінню зринали час від часу три голови — Ліль і двох молодших хлопчиськ. Усі троє волали, пирхали й хлюпались, а Карі ще й пірнав, раз у раз показуючи над водою мокрі, наче лаковані голі сідниці; дівчинка дивилася байдуже. Такі забави були їй суворо заборонені, її й на берег пустили тільки після того, як узяли слово, що не полізе у воду…

Вікі, який зазвичай хлюпався з іншими, сьогодні чомусь купатися не пішов — сидів поряд на охололому піску й цідив крізь кулак жовтий, ледь помітний піщаний струмочок.

За останні місяці Вікі змінився більше, ніж за попередні два роки: він здавався вже не довготелесим — високим. Йому не пасувало більше слово «худий»; дівчинка з подивом дивилася на його міцні руки, обтягнуті рукавами тісної запраної сорочки, й широку, якусь трикутну спину з рядом випнутих хребців.