Скрут

Вийшли з будинку, пройшли подвір’ям до повітки; наймит, який рубав дрова, скулився, коли зустрівся поглядом із Великою Фа.

Посеред незвично порожньої повітки стояла лава. Погляд дівчинки заметався; попід стінами мовчазні родичі-чоловіки, бліда мати Вікі і його батько, тримає сина за плече. Дівчинка глянула — і відразу відвернула погляд; їй було шкода й страшно дивитися на Вікі. Тим більше, що винна ж у всьому вона…

— Нема чого зволікати, — холодно повідомила Велика Фа. — Не така вже й радість… Роздягайся та лягай.

Якоїсь миті дівчинка подумала, що це говориться їй; однак батько випустив хлопцеве плече, і той якось поквапливо, незграбно почав розстібати штани. Дівчинка опустила очі; краще, мабуть, замружитися. Не дивитися.

Велика Фа про щось неголосно розпорядилася; дівчинці здавалося, що очі матері Вікі, сповнені ненависті, пропалять її схилену голову. Уже ж мати точно знає, хто винен…

Коротко просвистів батіг. Дівчинка втягла голову в плечі.

За весь час екзекуції Вікі не писнув, а дівчинка жодного разу не підняла очей. Це тривало довго, нестерпно довго, вічно; нарешті, рипучий голос Великої Фа поставив крапку:

— Годі.

Батько Вікі відкинув батіг.

Дівчинка повернулася, сліпо натикаючись на стіни, рушила до виходу.

П’ять днів вона нічого не їла; на шостий Велика Фа спробувала силоміць влити їй у горлянку теплого курячого бульйону.

Коли Фа пішла, дівчинка, подряпана, в мокрій від бульйону сукні, почала собі ладнати петлю; служниця, що підглядала в замкову шпарину, здійняла тривогу. Велика Фа з’явилася цього разу з лагідними вмовляннями — дівчинка дивилася білими від ненависті очима. Баба пригрозилася, що звелить її зв’язати, — дівчинка плюнула їй під ноги.

Прибігала всюдисуща Ліль; імовірно, цього разу баба сама ж її й підіслала. Ліль теревенила без угаву й повідомила, між іншим, що батьки Вікі не виганятимуть сина з дому, як це належить за законом. Дівчинка схлипнула й мовчки прокляла всі закони в світі. Все одно вона не зможе більше дивитися Вікі в очі…

А потім у домі зчинився переполох, від воріт почулися вітальні вигуки — вікна дівчинки виходили на протилежний бік, тож вона могла тільки гризти нігті й чекати! А потім збігла одна хвилина, друга, третя; вона зрозуміла, що час, необхідний людині, щоб дістатися від воріт до її кімнати, минув. І коли вона це зрозуміла, то крижана хвиля, котра піднялась із дна душі, затопила її цілком.

Що значить — він не йде?! Що вони йому скажуть? Як він у це повірить? Хвилини тяглися одна за одною, день хилився до вечора, Аальмара не було!

Вона здалася, переможена, приголомшена своїм горем, вона бездумно водила пальцем по курній шибці; на подвір’ї кипіла робота — звичайні приготування до святкового столу… Виходить, він повернувся… Виходить, він тут, у домі, за кілька десятків кроків — але до неї не йде.

Їй схотілося спати. Сон — єдине людське заняття, точнісінько схоже на смерть; вона згорнулася калачиком, але й сон не бажав до неї прийти, бо ввижалися руки, очі, лагідний голос Аальмара, який першої ж миті по своєму поверненні обіймав її… А тепер…

Шльондр-ра…

Слово начебто було сказане ззовні; цієї чорної секунди дівчинка відчула себе повією. Розпусною, занепалою, ницою твариною; сам Аальмар визнав її такою… Якщо вже він не бажає її бачити…

Рипнули двері.

Вона скинулася, ніби маріонетка, яку рвонули відразу за всі мотузочки; у дверях стояли двоє, майже одного зросту, й дівчинка не відразу розгледіла, хто це.

— Мала, що ж це, кажуть, ти нічого не їси?

Другим був Вікі. Змарнілий і блідий; рука Аальмара лежала на його плечі. Не поблажливо; то був дружній, природний жест, прийнятий серед рівних. Вікі дивився спідлоба — як звичайно, трохи похмуро, але без злості.

Дівчинка мовчала. Сльози, ті, що зібралися в неї на підборідді, нарешті закапали вниз.

— Мала, я привів тобі твого брата, й ми вже про все з ним поговорили. Він гарний хлопчик, бережи його… І давай попоїмо. У мене теж ріски в роті не було… Ти рибку будеш, чи індичку, га?

Вона ледь не збила його з ніг. Розчинилася в ньому, пригорнулася до нього, припала, схлипуючи й захлинаючись:

— Аальмаре… Аальмаре… Я так… те-ебе… л… люблю.

* * *

Він безнадійно втратив два тижні; баба вмовляла його залишитися ще, — але зірка Хота не збиралася чекати, й тому він пішов серед ночі, а розплатився самим лишень щирим «дякую».

Слабшала дія бабиного зілля, і рана поводилася дедалі гірше; Ігар ішов зі зціпленими зубами, забороняючи собі здаватися розпачу. Не для того він вирвався з лабетів вірної смерті, й Скаль загинув теж не для того. Провінція Ррок велика, але не безмежна; за його плечима залишилися аристократичний Требур і багатий Тур, прославлений ремеслами Дневер та Устя, знамените портом і повіями. Скрут вважав, що Тіар може виявитися в Раві або у Важниці — але її нема ні там, ні там. Тепер Ігарів шлях проляже до міста Ремет — скрут називав і його… А значить, жива надія. Дабат.