Скрут

Вікі начебто відчув її увагу, ледь повернув голову й скосив на неї запитливе око; тоді вона перевела погляд на західне небо, схоже на круглий бік золотого яблука. Високо, там, куди не дістати людині, чорними стрілами сновигали ластівки.

Ну чому ввечері так хороше?! Нема ні справ, ані турбот, ніч прийде не скоро, пісок іще теплий, пахне озерними травами, роздувають боки брунатні жаби — а поряд сидить Вікі, який чомусь не пішов купатися…

Тепер він у свою чергу розглядав її. Трохи похмуро, але без злості:

— Цікаво, про що ти думаєш?

Вона посміхнулася. Неуважно глянула на підлітків у воді; мигцем подумала, що й маленький Карі вже достатньо виріс, щоб не світити над водою голою дупою.

— Думаю… Що добре було б поїхати куди-небудь. Що-небудь зробити, на що-небудь подивитися… У які-небудь далекі країни… Га?

— Попроси Аальмара, — запропонував Вікі. — Нехай візьме тебе з собою… Хоч один раз…

Дівчинка спохмурніла:

— Там, де буває Аальмар… Туди я не хочу. Війна…

Вікі, здається, зніяковів. Навіщось почав порпатися в піску; жаби, втратили останній сором і голосно виспівували хвалу літові, вечорові й золотому сонцю, яке вже заходило. Довге пасмо впало Вікі на чоло; дівчинка зрозуміла, що їй подобається, коли в чоловіка довге волосся. Дітлахів зазвичай стрижуть коротко…

Вікі нарешті виловив із піску круглий камінчик із вкрапленнями слюди. Довго й прискіпливо розглядав, потім простяг дівчинці, начебто знехотя, начебто просто так:

— На…

Вона взяла. Зважила на долоні — прохолодний, сірий, гладенький, із блискучими зеленавими жилками.

— Навіщо?

— Викинь, якщо хочеш.

Над ставком стояло західне небо. Плавці зовсім змерзли, однак вилазити на беріг і не думали.

— Навіщо викидати… Він гарний…

Вона поклала подарунок у торбинку при поясі — щоб потім, уже роздягаючись на ніч, випадково впустити на ковдру. І згадати яблучне небо, жаб’ячий хор і пасмо, що падало Вікі на очі — похмурі, але не злі.

А за тиждень оголошено було наліт на малину.

Малина та за останні роки розрослася до непристойності, поглинула мало не половину подвір’я та вибралася далеко за огорожу, до городів; крайні кущі, повз які щодня сновигали й діти, й слуги, встигли вже збідніти — зате в глибині, у комаринім царстві, величаво простягалося всипане червоними ягодами гілля.

Одночасно з десятеро начепили на шиї круглі вербові кошики та подалися збирати солодкий урожай; перші півгодини збирачі мовчали, натоптуючи ягодами роти, й тільки по тому над густими колючими заростями разом із хмарою потривожених комарів залунав ситий, веселий перегук.

Дівчинка якось випадково виявилася в парі з Вікі — це вийшло саме по собі, він просто йшов попереду та застерігав її, коли на шляху чигала кропива; ягода траплялася сама лишень спіла, навіть переспіла, і долоні в дівчинки швидко зробилися червоними й солодкими.

Вони теревенили про дурниці; дівчинка морщила носа, коли разом із ягодою доводилося знімати зелену деревну кузьку, що розсілася на ній. Пахло вогкістю й малиною, тонко дзвеніли комарі, трапився під ноги й панічно вислизнув грубий, наче мотузка, чорний вуж; Вікі трішки застудився, і його вже цілком дорослий голос набув якоїсь м’якої хрипоти. Дівчинці чомусь це сподобалося.

Кошик наповнився й потяг до землі; слід було повернутися до ґанку й пересипати врожай у великий, навмисно приготований кошіль — але повертатися не хотілось. Тут, за два кроки від будинку, дівчинка несподівано відчула себе загубленою в хащі — начебто вони з Вікі довго йшли та йшли, і от заблукали в невідомому чарівному лісі, де тільки комарі й тріскотлива сорока над головою…

Вона таки вступила босою ногою в кропиву й із досади засичала. Вікі охнув: його кошик перевернувся й вивалив червоний вміст у мокру траву, у плетиво сухих гілок. Не мовлячи й слова, дівчинка присіла поряд; у чотири руки вони заходилися залагоджувати неприємність, а разом із ягодами в кошик полетіли мурахи, жуки й навіть одне коричневе жабеня, що трапилося під руку.

Дівчинка скосила око, щоб побачити кутик зосереджено стиснутого рота, тонке пасмо, що вибилося з-за вуха, роздуту рожеву ніздрю. Руки Вікі, засмаглі й спритні, занадилися вихоплювати ягідки в неї з-під пальців, саме ті ягідки, які вона цієї миті збиралася взяти; він бавився, але обличчя залишалося зосередженим і серйозним. Вона перевела погляд на власне коліно й навіщось поправила сукню — їй здалося, що пелена задерлася надто високо й надто сміливо оголює подряпану ногу.

Нарешті все до ягідки повернулося в кошик; збирачі перезирнулись — Вікі, як завжди, спідлоба, дівчинка чомусь розгублено; їй раптом схотілося перекинути й свого кошика.

Десь осторонь тріскотіли кущі та сміялася чомусь вічно весела Ліль; дівчинка сіла на землю. Блакитне небо виявилося далеким — у переплетених малинових гілках; Вікі дивився вже не похмуро, а просто серйозно. У кутику його рота запікся малиновий сік.

Дівчинка неуважно поклала на долоню велику ягоду в круглих пухирцях. З кожного стирчала жорстка волосинка; дівчинка примружилася:

— Гарно…

— Що ж тут гарного? — запитав Вікі хрипко.

— Не знаю… Гарно, і все…