Скрут

Двері за дивною жінкою зачинилися; дві чи три руки миттєво схопили Ігара за рукави:

— Здурів?!

— Та він сторонній, дикий зовсім, не знає, видно…

— Та начхати, знає чи не знає…

— Так поясни, а не репетуй на хлопця!

У шинку говорили всі разом; зав’язана хусткою баба, в якої Ігар незадовго до цього випитував про Тіар, навмисно для пояснень пришкандибала зі свого дальнього кутка:

— Це… якщо жити хочеться — з дівкою цією не говори… Охочих до неї багато було, як дитя ж, безвідмовна… Та тільки в неї татусь прийомний — чаклун із пагорбів, у нього ж бо жалю ні на гріш…

Ігар відсунувся від прищуватого хлопця, котрий насідав, бризкаючи слиною:

— Один ось недавнечко навіть не торкнувся ще, подивився тільки! І де він тепер, га? На стіні намальований, там, де на околиці будинок поруйнований… Малюночок є, а чоловічка нема, он як!

— Він за нею в чаклунське люстерко наглядає! Ні-ні, та й гляне, а що там доня робить? Тільки твою пику поряд побачить — край…

— А ось торік…

— Та не торік, я правду кажу…

— Та стули ж ти пельку…

— А от сам і замовч…

— Звуть її як? — несподівано для себе гаркнув Ігар.

Базіки принишкли. Зав’язана хусткою баба в задумі пожувала губами. Акуратно втерла кінчик носа:

— Та хто ж її зна… Полівкою кличуть.

— Ім’я? — Ігар втупився в бляклі бабині очі. — Не Тіар часом? Не та, про кого тут казано?

Шинок мовчав. Шинок підозріливо косувався на Ігара, знизував плечима, спльовував і потроху повертався до своїх звичних справ.

Струнка постать віддалялася вулицею; Ігар знову здолав бажання наздогнати, схопити й розірвати на спині сорочку. Не мало значення, чи була у балачках селян хоч крихта правди — можливо, що й зовсім не було, про одного спритника теж балакали, що він чаклун, а він був, виявляється, шахраєм…

Він наздогнав жінку на околиці. Вона озирнулася, обдарувала нового знайомого тією само неуважною посмішкою.

— Підемо, де трава? — запитав він м’яко.

Вона знову труснула головою — із зів’ялого вінка впало кілька дрібних пелюсток:

— Там холодний струмок… Зовсім холодний, крижаний…

— Як тебе звуть?

Вона посміхалася.

— Як тебе звуть? Тіар? Тіар твоє ім’я?

Вона легко й невимушено поклала руки йому на плечі:

— Ти гарний…

— Як твоє ім’я?!

Вона по-дитячому закопилила губи:

— Я польова царівна… Ти не знаєш?

Від неї справді пахло травою. Запашним сіном і зів’ялими польовими квітами.

— Ти — польова царівна, — сказав він терпляче. — Ходімо.

Він міцно взяв її за лікоть — вона не пручалася. Малюк, який спостерігав із-за крайнього тину, приглушено зойкнув від подиву й подався геть, ламаючи лопухи — видно, кликати родичів, аби подивилися на дивину.

Ігар прискорив крок; босі ноги його супутниці ступали легко й упевнено. Так, під руку, вони проминули крайній напіврозвалений будинок — Ігар здригнувся, бо на єдиній цілій стіні було намальовано вуглиною кругловидого парубка у збитому на вухо береті, з диким переляком у очах і на повен зріст; невідомий художник був напрочуд майстерним. Незрозуміло тільки, що змусило його зображати на марних руїнах настільки паскудну пику з таким неприємним виразом переляку…

Ігар зціпив зуби й підхопив жінку на руки; плече ще не зажило, його пересмикнуло від болю так, що ледь стримав стогін.

Вінок зіслизнув з її голови — вона не помітила. Вона не пручалася, бурмотіла щось про пам’ять і про крижану воду, а він ніс її дедалі швидше, тому що біль у руці щомиті розгорався, а попереду вже манячів стіжок; цієї миті йому начхати було на селян, яких, звичайно, за кілька хвилин збіжиться сила-силенна. У нього є саме ці кілька хвилин, він повинен лише переконатися, що жінка на його руках — не Тіар…

Від цієї думки його опанував несподіваний напад розпачу. От же яка вона сильна, ця триклята надія, це бажання вірити; що він відчує, коли розірве сіру сорочку й не побачить під лопаткою заповітної родимої плями?!

Він посадив жінку в сіно; вона здавалася здивованою, але не переляканою. Волосся тонкою вуаллю закривало їй обличчя — вона безтурботно здмухувала його, по-дівчачому роздуваючи щоки:

— Ти — з далекої країни? З далекого лісу?

— Так, — йому раптом стало соромно. Він її налякає, можливо, й принизить…

— Я з далекого лісу, — він засичав крізь зуби, намагаючись знайти зручніше положення для пораненої руки. — Я — сірий вовк.

Накочувався напад нервового сміху, несвоєчасного й дурнуватого, й це змусило його швидко задихати. Вдих-видих…

Він розвернув її обличчям до стіжка, розсунув пишне волосся та знайшов шнурок-зав’язку на комірі — ось як просто, виявляється. І не треба нічого рвати…

І саме цієї миті відчув сповнений ненависті погляд. Начебто хтось всадив йому в потилицю розжарене шило.

Кілька секунд він старався обирати — довести справу до кінця й оголити їй спину, чи здатися й озирнутись; далі вибір сам по собі відпав. Занімілі пальці випустили кокетливий шнурочок із китичкою; Ігар закусив губу й озирнувся.