Скрут

Від вогнищ оберталися розплилі, смердючі тіні. Не раз і не два Ігар із головою пірнав у безодню липкого, тваринного страху, однак зворотного шляху не було — тому він ішов уперед, намагаючись не відстати від проводиря й водночас у жодному разі до нього не наблизитися.

Йому здавалося, що він чує голоси; навіть сміх лунав під цими страшними склепіннями — приглушений, рипучий сміх… Не в змозі стримати уяву, він на мить повірив, що його привезли сюди в просмоленій кареті, що це відтепер — його світ, і тут, у стінах страшної Печери, він повинен знайти останні радощі невблаганно вкороченого життя…

— Там, — сказав його проводир. — Запитай.

Навколо вогнища сиділо чи то четверо, чи п’ятеро; скільки їх усього, подумав Ігар із жахом. Де вони ховають своїх мерців… Скількох нещасних привозять сюди щороку, щомісяця… Чому ніхто з живих, ТАМ, зовні, про це не замислюється?!

— Я шукаю Тіар, — сказав він, дивлячись повз обличчя, що обернулися до нього. — Тіар, ось її перстень…

Тиша. Неголосне перемовляння; погляди затягнутих слизом очей. Незрозумілі погляди. Невідомо, що в них.

— Відійди трішки назад, — неголосно сказав його проводир. Ігар здригнувся:

— Що?

— Три кроки назад… Не бійся. Просто відійди.

Слизькі погляди перемістилися на закрите бинтами обличчя. Одна з жінок, — а ті, що сиділи, виявилися, жінками, — поманила Ігарового проводиря рештками пальця:

— Чуєш… Хлібця б…

— Нема в мене хлібця.

— Чуєш… зглянься, га? Хлібця…

— Де та дівка, Тіар? — запитав проводир, не помічаючи простягнутої потворної руки.

— Оглухла вона… Вуха відпали. Он, дивися, сидить…

Я не витримаю, подумав Ігар. Я всього цього… Хоч би ковток свіжого повітря! Хоч би ковток!

— Нічого, — м’яко сказав його проводир. — Ходімо.

Жінка сиділа на підстилці біля стіни — і спочатку Ігар побачив тільки волосся. Густе, довге, хвилясте волосся вкривало обличчя й плечі; відблиск віддаленого багаття надавав йому мідного відтінку. Красуня…

Ігарів проводир доторкнувся до її плеча. Жінка підняла голову; Ігар потупився. Не треба було дивитися.

— Покажи перстеник, — сказав проводир.

Ігар, не дивлячись, простягнув свій знак. Жінка глибоко зітхнула, ніби схлипнула:

— Та-ак…

— Ти Тіар? — Ігар не впізнав свого голосу.

— Вона не чує, — нагадав його співрозмовник. — Напиши.

Ігар проковтнув грузлу слину. Підібрав камінчик, видряпав на м’якій, закіптюженій стіні: «Тіар».

Якийсь час жінка мовчки споглядала напис. По тому знову схилила голову; у неї в руці виявилася суха гілочка з підстилки. З видимим зусиллям жінка затисла її між залишками пальців, провела гострим кінцем по втоптаній землі: лінія… ще лінія…

Ігар дивився, витягуючи шию. Його проводир опустив смолоскип, щоб було видніше.

З-під руки, яка носила колись тонкого перстеника із зеленим камінчиком, а тепер страшної, безформної, зогнилої, проступали літери: Ті… ні…ар…

Не вірячи власним очам, Ігар тицьнув пальцем у видряпаний на стіні напис:

— Тіар?!

Жінка повільно похитала головою. Заграло мідним полиском тьмяне довге волосся; рештки пальця вперто показували на ім’я, виведене гілочкою: Тініар…

— Пробач, — сказав Ігар безпорадно.

Стражників було тепер уже п’ятеро.

Ігар поповзом повернувся до своєї схованки — широкої щілини, порослої вересом. Сів, безпорадно впустив руки, безглуздо втупився в сіро-блакитне небо.

Два дні він пив тільки каламутну воду з вапном і жував самі гіркі червоні ягоди, але не голод мучив його, а безвихідь. Така сама, як у очах жінки Тініар, якій нема на що тепер надягати перстеник.

Скаль, чоловік із забинтованим страшним обличчям, не знав печалі. Ігар час від часу чув його голос — то упевнений і владний, то веселий; у світі приречених приречений Скаль мав певну владу — мабуть, більшу, ніж у тому, колишньому житті. Тут усім начхати, жебрак ти чи вельможа, тут усі рівні, але той, хто занепав духом, умирає довше й гидкіше…

А він, Ігар? Ким стане у світі Печери він сам?

Два дні він запевняв себе, буцімто скоро щось придумає. Дурив себе, відкладав на потім — хай-но варта заспокоїться, забуде, засне… Він вирветься, він утече, зумів же пробратися, то й вибратися теж зуміє…

Тепер, дивлячись у сіро-блакитне небо, він зрозумів раптом, що більше ніколи не побачить Ілазу. Й нічого більше не побачить, крім цих обсипаних стін, нерівних нір у землі та моторошних напівзогнилих облич. І що його власне обличчя незабаром стане таким само, бо жінка без шкіри, та, що все поривалася його обійняти, тепер вистежила його притулок і кілька разів уже приходила…

Поки його захищає авторитет Скаля. Поки він ще «людина звідти», але вже завтра доведеться обирати між повноправним життям у Печері й арбалетною стрілою в око…

Адже там, на посту, тільки на нього й чекають. Він не вміє літати, він не плазує під землею, мов кріт, він замкнений, неначе миша в мишоловці, замкнений, замкнений…

Згори посипався пісок упереміш із дрібними камінцями. Ігар сахнувся — але то був Скаль. Чоловік у бинтах пожаліє прибульця, не доторкнеться до нього; втім, якщо Ігару призначено долучитися до світу Печери, краще, щоб прилучив його саме Скаль. Не так кривдно…