Скрут

Перстеник із зеленим камінчиком, засилений у мотузочку на шиї, погойдувався в такт крокам; про що думають ці нещасні, коли чорна карета гуркотить по камінні їхнього останнього шляху? Скільки вони живуть тут, перш ніж гнилизна, яка неквапом пожирає їхні тіла, дістається до серця й мозку?

Він зупинився. Вітер приніс новий запах — нудотний сморід падла; Ігар відчув, як слабшають ноги. Дивно, але думка про те, що він може залишитися тут назавжди, прийшла до нього тільки зараз. Уперше — зате як виразно й владно!

Попереду, в кам’яній западині, йому здався рух. Шерех; начебто купа ганчір’я ожила та намагалася підвестись. Ігар щосили зціпив зуби — безформна купа, ледь помітна в темряві, поквапилася забратись йому з дороги. Вона дуже квапилася, й це супроводилось безліччю ледь чутних дивних звуків — сопіння, хрипкий подих, вологе ляпання…

По тому знову запала тиша. Над Печерою низько схилилася зірка, яка збиралась уже зайти, Хота. Він перевів подих.

Не слід було цього робити. Не слід було з доброї волі сюди лізти, в цю жадібну слиняву пащеку хвороби… Тепер Ігарові здавалося, що він уже відчуває перші симптоми. Щоки німіють, пальці сверблять і відмовляються коритись…

Далі він побачив світло. Вогник метнувся, зник, з’явився знову; із-за кам’яної брили вигулькнула спочатку тонка запалена скіпка, а потім і рука, що її стискала — грудка м’яса з короткими відростками. Ігар затримав дихання.

Істота була, здається, жінкою. Милосердна темрява майже цілком приховувала її обличчя; час від часу тьмяне світло вихоплювало з мороку плетиво оголених м’язів на позбавлених шкіри щоках. Ігар відсахнувся.

Якийсь час жінка мовчки розглядала його; затягнуті слизом очі часто кліпали. Рука Ігарова сама намацала на шиї перстень із зеленим каменем.

— Кра… сунчик, — промовила жінка презирливо. Ігар не здивувався б, якби з її вуст зірвалося невиразне хрипіння — та голосові зв’язки жінки майже повністю збереглися. Інша річ губи — напіврозкладений рот насилу вимовляв слова:

— Кра… асунчик. Що ж… іди, я тебе… при… голублю.

Вона зробила крок уперед, розкрила обійми; відступаючи, він уперся спиною в кам’яний виступ. Одного дотику до цієї плоті достатньо. Ходить поголос — одна краплинка слизу — і можна вже не вибиратися назад. Впокоритися зі своєю долею, день при дні спостерігати, як облазить шкіра та відвалюються пальці…

Він чекав, що жінка зупиниться, але вона йшла, й оголені м’язи на її щоках підтяглися, зображаючи посмішку:

— Ходи… ходи до мене… соло… денький…

— Облиш його.

Чоловік зі смолоскипом стояв біля чорного входу в підземелля. Світло, танцюючи, залило жінку цілком — Ігар ледве стримав зойк. Мить — і, волочачи по камінні пелену темної подертої сукні, чудовисько забралося в якусь нору; залишився паралізований страхом, втиснутий у камінь Ігар.

Чоловік зі смолоскипом наблизився. На плечах у нього лежав щільний шкіряний плащ, а обличчя було повністю приховане багатьма шарами напівпрозорих бинтів. Із єдиної діри пильно дивилося видовжене чорне око.

Ігар мовчав, стискаючи в кулаці перстеник із зеленим каменем. Обриси обличчя того, хто дивився на нього, здавалися гротескною картинкою. Пародією на людські риси; шар бинтів здригнувся проти того місця, де на цьому обличчі вгадувався рот:

— Ти когось шукаєш?

Ігар розліпив губи:

— Я шукаю жінку Тіар. Ось, — він зірвав мотузку з шиї та простяг перстеник.

Чоловік перевів своє єдине око з Ігара на перстеник і назад:

— Вона тобі — хто?

Ігар опустив голову. У цьому місці й із цим співрозмовником брехня здавалася неможливою, мало не блюзнірством. Сказати ж правду…

Чоловік у бинтах витлумачив його мовчання по-своєму.

— Рік тому, — йому було важко говорити, бо гнилизна, очевидно, не обминула і його губів. — Рік тому я так само… прийшов сюди… бо тут була моя дружина.

Стало тихо. Ігар із жахом дивився в чорне довгасте око.

— І… нічого страшного, — бинти здригнулися, начебто чоловік намагався посміхнутись. — Тепер я, щоправда, вдівець… Але ненадовго.

— Ви зустрінетеся з нею в палатах Святого Птаха, — промовив Ігар швидко. Чорне око кліпнуло:

— Я не вірю в Птаха, хлопчику.

Із темного провалу за його спиною визирнуло білясте обличчя. Зникло, поступилося місцем іншому — довгастому, цікавому, із самотнім жмутом рудої бороди.

— Що в тебе є? — запитав Ігарів співрозмовник уже іншим голосом. — Кресало, баклага, їжа…

Ігар мовчки виклав до його ніг усе своє майно; чоловік опустив смолоскип, розглядаючи здобич.

— Гаманець забери, — сказав він неголосно. — Ні до чого тут гаманець…

Ігар скорився; за мить дві присадкуваті тіні швидко вислизнули з провалу й підібрали решту. Ігар сахнувся, але жоден із невідомих грабіжників не доторкнувся до нього. Обоє старанно обминули.

Чоловік зі смолоскипом кивнув:

— Ходімо…

Печера зустріла смородом. Ігар затулив обличчя рукавом.

То тут, то там зустрічалися маленькі вогнища; кислий дим висотувався у невидимі діри. Кілька разів Ігар і його проводир проходили під широкими отворами у склепіннях; ці природні вікна були насправді провалами, в них стояла тепла осіння ніч і, здавалося, падали зорі…