Скрут

Велика Фа примовляла й шепотіла, звертаючись по черзі то до Равари, то до дитини; мати Вікі притримувала породіллі голову, а служниця стояла напоготові, подаючи Фа якісь страшні, прогріті на вогні інструменти. Дівчинка дивилася, мокра від поту, забуваючи дихати; по команді Фа мати Вікі подалася вперед, натискаючи ліктем Раварі на живіт:

— Ну, донечко! Ну, трішечки! Працюй, ну!

Дівчинка похитнулась і, щоб не впасти, схопилася за стіну. Равара глухо завила.

— Здрастуй, — раптом лагідно сказала Фа.

Дівчинка подалася вперед.

На руках у повитухи лежало червоне, мокре створіння з трубочкою пуповини; мить — і воно заволало, тонко, захлинаючись. Равара востаннє напружилася, випускаючи із себе ще щось — дівчинка не розгледіла.

Відразу всім знайшлася робота. Дівчинці тицьнули до рук глечик із теплою водою та звеліли поливати; вона вражено дивилася на людиноподібне створіння, на хробачка зі злиплим волоссячком на тім’ї, звислим обрізком пуповини й зморщеним багряним личком; потім вона зрозуміла раптом, що це хлопчик. Хлопчик, найсправжнісінький хлопчик, такий само, як Вікі, як Яр, він виросте й зробиться чоловіком…

Фа, схилившись, щось лагідно пояснювала Раварі; мати Вікі, скорчена, сиділа в головах:

— Ай, Фа… Ай, святі духи, що ж мені тобі зробити… Чим віддячити… Ногами ж ішов, думала, не розродиться…

Служниця вискаляла зуби, моторно загортаючи дитинку в приготовані пелюшки:

— А здоровий… А важкий… Що ви там казали…

Дівчинка мовчала.

Потім кімната якось відразу заповнилася людьми; Равара кволо посміхалася, Кааран плакав, розмазуючи сльози по обличчі, та все намагався вихопити дитину в служниці, яка його відганяла; на потилицю дівчинці опустилася тверда долоня:

— Молодець.

Вона підняла голову; Велика Фа дивилася серйозно:

— Не злякалася. Побіліла тільки, а так — нічого… Нічого страшного в цьому нема. Закон такий… Я от п’ятьох народила, так жоден до своїх дітей не дожив. Може, хоч Равариного хлопця доля збереже…

Усі діти так народжуються; дівчинка згадала криваве поле зі своїх кошмарів. Гори мертвих, покалічених чоловіків; кожного з них народила жінка. Народжувала отак, як Равара; якби вони тільки знали…

Вона схлипнула. Рука Великої Фа ласкаво, підбадьорливо поплескала її по зашийку.

* * *

Вечорами Ігарові здавалося, що ноги в нього зносились, стерлися до самісіньких колін. Його шлях укотре повертався до початку; він ішов, ніби мураха по яблуку — такою нескінченною здавалася провінція Ррок. Такою безнадійно нескінченною; стрічки рік, клаптяна ковдра ланів, тепер ще й передгір’я, зелені вершини, порослі лісом як ведмідь шерстю. Гостре каміння — ворог драних черевиків; місцеві жителі носять черевики за спиною на ціпку, бережуть дорогоцінне взуття, сміливо ступаючи по камінні босими мозолястими ножиськами, жорсткішими й за цей камінь…

І кожен зустрічний знає, у який бік іти до Печери. Знає, але зовсім не обов’язково скаже, а, швидше за все, насупиться, підозріливо блисне очима, плюне під ноги й мовчки продовжить свій шлях…

У передгірному місті Важниці живуть найкращі в провінції різьбярі по каменю. Ліс і камінь — ось чим тут промишляють, і від нелегкого життя обличчя тутешніх мешканців здаються дерев’яними, а душі — кам’яними…

А туди, де Печера, ніхто не ходить. Тільки ось Ігар не має іншої ради.

Дабат.

Печера виявилася насправді переплетінням багатьох печер — вода, яка струмувала тут століттями, промила в тілі гори великі порожнини неправильної форми; на єдиному шляху, який з’єднував Печеру з рештою світу, вдень і вночі стояв пост. Платня солдатам ішла з общинної скарбниці — селище Утока обтяжувало страшне сусідство. Селище не в змозі було ні Печеру прибрати кудись далі, ані саме забратися, поки ціле, — а тому просто платило воякам. Дорого платило, щоби жоден пацюк не міг прослизнути повз варту, хіба що в спеціальному закритому та обсмоленому візку, в супроводі лікаря й судді з міста Дневера, що славиться ремеслами…

Ось уже кілька годин Ігар лежав, не сміючи підняти голови.

Вартові не дрімали; миттєва неуважність на цьому рубежі могла обійтися надто дорого. Відомо ж бо, що в’язні Печери сплять і бачать, як би його більше здорових, вільних людей затягти до себе у смердючу могилу. Відомо й те, що навіть серед цих самих здорових трапляються часом божевільні, охочі проникнути в прихисток недуги й розшукати серед приречених батька чи сестру, дружину чи сина…

Ігар ішов до Печери по жінку на ймення Тіар.

Коса баба, що жила в останньому будинку над шляхом, зберігала безліч таємниць. Вона єдина сміла наближатися до обсмоленої карети, яка вкотре везла чергову жертву хвороби до місця ув’язнення й неминучої смерті; вона єдина не боялася зарази, тому зберігала в пам’яті імена в’язнів, а в хаті — й деякі дрібні речі, котрі можна простромити в шпарину.