Скрут

Баба взяла з Ігара три золоті монети й повідомила, що перстень із зеленим камінчиком належав колись жінці на ім’я Тіар — так, у всякому разі, це ім’я розчула баба. Жінка викинула перстень, аби він став знаком для її родичів, які, можливо, розшукують нещасну; Ігарові та дрібничка не сказала нічого. Він визначив лише, що в жінки, яка носила перстень, були тонкі пальці.

Тепер він лежав у кущах, не насмілюючись поворухнутися; у перстеник із зеленим камінчиком було проведено мотузочку, й Ігар постійно відчував, як вона тре шию.

Сторожів було троє; зараз один із них оглядав околиці з кам’яного гребеня, що слугував ніби кордоном між світом живих і світом Печери. Стражник стояв у мальовничій позі, спираючись на спис, і на тлі призахідного неба здавався статуєю з позеленілої міді; другий складав невеличке багаття, а третій, щось меланхолійно жуючи, уважно розглядав той самий чагарник, де якраз і причаївся Ігар.

— Нічка така буде, що змерзнемо, — повідомив той, що вовтузився біля багаття. Той, що стояв на гребені, не відповів нічого; той, що жував, знехотя відірвав погляд від Ігарового прихистку:

— Ну…

За увесь час, який Ігар провів у криївці, він нічого, крім «ну», виговорити не спромігся.

— А Феодула народила, — знову повідомив той, що палив вогнище. Виструнчений на гребені повільно повернув голову:

— Від тебе?

— А хто його зна, — той, що був біля вогнища, здається, зрадів, що розмову підтримали. — Хто їх, цих бабів…

Той, що жував, смачно сплюнув:

— Н-ну…

Знову зависла тиша; Ігар відчував, як мураха, що залізла в холошу, повзе вгору по нозі, як гострий камінь впинається в живіт і як тарабанить, жадаючи вирватися з грудей, його власне серце; найбільшого клопоту завдавали комарі, які надсадно дзеленчали та жерли, жерли, жерли…

Печера була ідеальною в’язницею. Усі спроби пролізти до неї в обхід цього шляху зазнали невдачі; іти ж повз трьох невсипущих сторожів було б і зовсім божевіллям. Особливо людині, за чию голову дають нечувану суму — двісті золотих монет…

Той, що стояв на гребені, змінив позу. Голосно зітхнув, поколупав у носі.

— Щось вони сьогодні… Тихо. І димків не видно майже… — він кивнув у бік невидимої Ігару Печери. Той, що вовтузився біля багаття, радісно затрусив головою:

— Хоч би передохли усі швидше… Я б їх, слово честі, хоч із жалощів повбивав би — ніж отак їм заживо гнисти…

— І нам тут стирчати, — похмуро додав вартовий з гребеня. Той, хто жував, меланхолійно знизав плечима:

— Ну…

Він знову обвів чагарник уважним поглядом; Ігар втиснувся в землю, коли побачив, як він підводиться, спльовує нарешті свою жуйку, кладе меча поряд із арбалетом, який лежить поряд, потягається та рушає просто до Ігарової схованки.

Насилу витримав. Ледь не підхопився, щоб сторчголов кинутися світ за очі; витримка добре йому прислужилася, бо стражник не дійшов до нього якихось кілька кроків, зупинився, розпустив пояс і сів оправлятися. Добре сів. Ґрунтовно.

Ігар затамував подих. Рука його судомно мацала той гострий камінь, який завдавав стільки страждань.

Невідомо, чи вирізнявся стражник гострим слухом, зате Ігар умів за потреби рухатися безгучно. Це було, мабуть, єдине вміння, за яке Отець Розбивач заслужено його хвалив.

Удар дався нелегко — однак вийшов навіть вдалішим, ніж можна було розраховувати; стражник звалився без єдиного звуку. Ігар сподівався, що він не надто скалічив бідолаху. Це було б негуманно й необачно — йому ж іще назад повертатися…

На відкриту місцину він вийшов теж відкрито. Перший стражник із гребеня милувався заходом сонця й спостерігав водночас за поселенням вигнанців; другий любовно підкладав у вогонь сухі, дрібно наламані гілочки. Відблиск полум’я лежав на його обличчі, надаючи цій буденній фізіономії мало не царствену шляхетність.

— Комарів годував? Дупа, мабуть, свербить?

Це був м’який дружній гумор; на розпалювача саме повернувся дим, він крізь зуби вилаявся та заходився терти їх кулаками.

— Н-ну… — хрипко зронив Ігар.

— Нє, — повідомив спостерігач із гребеня. — Не передохли ще… Ген димок бачу… Аго-о-ов!!!

Ігар уже біг.

— Це… Це що?! Стій! Стій, зараза, вб’ю!

Дорога за гребенем круто збігала вниз; Ігар зістрибнув і присів за каменем, даючи змогу арбалетній стрілі безсило просвистіти над головою. Униз, у царство смерті, сторожа не піде, не зважиться…

— Сті-ій!

Ще одна стріла клюнула камінь. Ігар стрибнув, перекотився, сховався за великою розтрісканою брилою, перечекав, поки дві стріли майже одночасно свиснуть поряд із його обличчям — і перекотився знову, опинився біля глибокої кам’яної розпадини, зіскочив у темряву, боляче збив коліно. Нагорі кричали й лаялись, але Ігар знав, що стражники йому більше не страшні.

Точніше, тепер йому страшні не стражники.

Земля тут нагадувала кепсько випечений хліб, ніздрюватий і сірий; десь унизу тихенько дзюркотіла вода. Ігар пробирався майже в цілковитій темряві, обходив світлі брили й чорні нори, які вели в підземелля. Час від часу до запаху вогкості домішувався кислий дух диму. Печера жила.