Скрут

«Когда они парализованы, разлагающий яд действует медленно… Кровь становится уже не кровью, а совсем другой жидкостью… А тело…»]

_____________________________

Сльози нарешті зглянулися над Ілазою і ринули, заливаючи обличчя. Вона лежала, чіплялася обома руками в землю, з жахом дослухалася до власного тіла й закликала смерть. Ту, котра швидша…

Потім стало тепло.

Пальці, які шматували траву, потроху розтислися. Сльози текли й текли; Ілаза з останніх сил стискала зуби, намагаючись зібрати волю для боротьби з муками, які прийдуть слідом за теплим пульсуванням; муки знущалися з неї та все не приходили.

Час зупинився; тепер вона лежала на боці, ні про що не думаючи, дивлячись прямо перед собою. Час від часу, долаючи сонне заціпеніння, намагалася поворухнути пальцями — тіло слухалося. Параліч не наставав.

Потім їй зробилося байдуже. Кінчиком язика вона злизала останню, самотню, холодну сльозу, переривчасто зітхнула й провалилася в сон.

Розділ восьмий

* * *

Круглий живіт Равари виріс мов гора; Кааран, її молодий чоловік, ходив щасливий і стурбований. Одного разу після вечері, коли Равара вже важко пройшла в спальню, Велика Фа зупинила дівчинку в дверях:

— Як телята народжуються, бачила?

Дівчинка дивилася, не розуміючи. Потім кивнула.

— Не сьогодні-завтра, — Фа замислено подивилася вслід Раварі, — народжувати будемо… Покличу тебе. Поможеш.

Із цими словами баба вийшла, а дівчинка, налякана та збентежена, ще довго стояла, не рухаючись, у спорожнілому коридорі.

Пологи почалися на світанку.

Ще з пізнього вечора перед будинком горіло багаття, у якому курів риб’ячий камінь; двері Равариної спальні позначено було медом — щоб привернути добрих духів, які сприяють породіллям. Три молоді жінки з підкладеними спереду під сукні подушками трикутником сиділи посеред подвір’я — щоб лихі духи, якщо тим схочеться втрутитись, якомога довше не могли відшукати справжню породіллю. Дівчинка, напружена й похмура, гаяла час у товаристві Ліль і хлопчисьок, поки чорнобрива служниця із блискучими збудженими очима не прийшла по неї:

— Пані Фа кличе…

Ліль і хлопчиська дивилися серйозно й трохи заздро; дівчинка перевела подих, обсмикала сукню й пішла.

У спальні Равари кричали. Ледь вона зачула цей лемент, миттю вкрилася холодним потом; служниця наполегливо підштовхнула її до намазаних медом дверей:

— Іди…

Вона затремтіла — але ввійшла.

Тут були мати Вікі й літня служниця в білому фартусі; Великої Фа дівчинка спочатку не побачила й не зрозуміла навіть, кому належить лагідний, незвично м’який голос:

— Десять білих голубів із далеких із полів принесуть тобі дарів, принесуть тобі дивин, принесуть тобі добра… Десять чорних лебедів, віднесуть лихі муки, віднесуть біль і хворість, повз нас, повз нас проносьте… Слухай мене, дівонько, слухай баби, я п’ятьох народила, я поганого не пораджу…

— Не можу більше… Ой… не в-ви…

— Зараз він вийде вже. Зараз яблучком поманимо — і випливе радість наша… Яблучко зберегли, зберегли в соломі, зараз поманимо дитинку… Відпочинь. Хвилинка є — відпочинь…

Дівчинка стояла, заворожена. Їй видно було тільки зігнуту спину старої — і голе тонке коліно, забруднене кров’ю. Голос Великої Фа лився, перетікав, неначе струмок:

— На високу на гору будемо, люба, сходити… Пиріями, корчами, яром, кропивою… Треба вище піднятися, щоби крильця розпростати… Не зараз. Я скажу, коли… Відпочинь.

— Не в-ви…

— Усі дітки так народжуються. Пусти його в світ, він теж хоче на травичку… Потерпи ще трохи, вже менше лишилося, ніж було… Що хвилинка, то й меншає… Ну-бо, зараз будемо виманювати…

Дівчинка не знала, навіщо її покликали. Яка від неї користь, повно ж дорослих жінок, умілих і готових допомагати; а вона стовбичить тут, волосся сторч, і не знає, куди себе подіти…

Мирний голос Великої Фа, який так м’яко лився, дивно заспокоював:

— От-от… Зараз покричи. Потім кричати не можна буде — напружуйся…

— 0-о-ой… А-а-а, мамо!

Дівчинка намертво сплела мокрі пальці.

— Ходи сюди, — сказала їй мати Вікі, якій не народжена ще дитина доводилася онуком. — Уже велика, треба й тобі подивитися, треба вчитись…

І дівчинка, мліючи, наблизилася.

Потім те, що відбувалося, пригадувалось їй довго й часто.

Змарніле, незнайоме обличчя Равари з волоссям, яке затопило всю подушку; кров на простирадлі, величезний, неначе брила, живіт, крик, від якого кров холоне в жилах. Дитина йшла ніжками вперед — якоїсь миті дівчинка побачила, як мертвотно сполотніла мати Вікі:

— Ти… рятуй Раварку, вона потім іншого народить… Не вийде він сам… Ні-і…

Ніздрі у Великої Фа роздувалися, руки в неї були по лікоть у крові, й скривавлені пальці стискали червоне яблуко:

— Стривай… Репетувати не квапся…

Дівчинка дивилася.