Скрут

— Ілаза… — сказав Ігар глухо. — Якби ви бачили… Якби бачили її матір. Кажуть, що її чоловік, батько Ілази… страшно принизив її просто на весіллі. Вона при гостях чистила йому чоботи своїм волоссям. І звідтоді… Чоловік потім… кажуть, на полюванні, але найімовірніше, він сам… Вона страшна. Влада для неї найгірша провина. Вона давить, розчавлює, вона трощить усе, до чого може дотягтися… Ілаза… Стеблинка, якщо на неї з розмаху… Чоботом… Неначе вогнище зігрівало-зігрівало дитину, а потім узяло та й підпалило колиску. А я… Ілаза. Щоб вона мені повірила. Птах знає…

Він говорив і говорив, плутано, збиваючись. Замок… Замок був осиним гніздом, у яке Ігар день при дні безстрашно стромляв руку. А вже власне, рідне Гніздо…

Він затнувся. Про це говорити вже не варто було — але зупинитися під поглядом Отця Дізнавача — тим більше неможливо.

— …Гніздо теж. Якби довідалися… Але не довідався ніхто. Навіть наш Дізнавач. Тому, що я ніколи не ховав від нього очей. Так, прямо й упевнено… І він не ліз до мене в душу, він думав, тут усе чисто й просто… А як це — не відвертати очей, коли… винен?! Хоча провина… Та в чому ж?! І… Вівтар. Так страшно було йти… Так рідко… звідтіля повертаються… Вівтар прийняв нашу жертву. Сам Вівтар!!! І… як? Коли ми все пройшли… Через якусь Тіар?! Втрачати… Її? Ілазу? Я краще руку… по лікоть… Вона частина мене, розумієте? Зараз я з вами тут… а вона чекає. Вона щоночі… І зірка дедалі нижче. Розумієте?

Він затнувся й замовк. Перед очима в нього погойдувалося сіре, липке, задушливе павутиння.

— Ти… — повільно промовив Дізнавач, — уявляєш собі… Як саме скрут вчинить зі своєю… з кривдником? Я знаю. І знаю, що ти не зможеш такого уявити. Ніколи; і я тобі не скажу. Не треба. Пожалію тебе.

— Мене це не обходить! — Ігарів голос виявився раптом оглушливо гучним, у нього в самого заклало вуха. — Мене не обходить… Я гонець. У мене Ілаза… Вона мені дорожча… навіть… за матір… Ви не розумієте?!

Отець Дізнавач кивнув:

— Розумію… Якраз я розумію, — він раптом дивно, з дивним виразом посміхнувся. — Але я розумію й інше. Долю цієї незнайомої тобі Тіар… яку тобі доведеться обманювати, інакше вона за тобою не піде. Якій тобі, можливо, доведеться освідчуватись у любові. І доводити любов… А потім тобі доведеться тягти її в мішку, бо вона рано чи пізно про все здогадається. Ти добре собі уявляєш? Ти привезеш її скрутові, живу… Живцем… Вона все розумітиме… Все відчуватиме… Так, Ігаре?

— Вона винна, а Ілаза — ні! Ні в чому!

— А в чому провина її, звідки ти знаєш?! Ти сам ні в чому ні перед ким не винен?! То чому ж ти судиш?

Ігар відвернувся. Запитав самими губами:

— А… що робить скрут із…

— Не скажу, — різко кинув Дізнавач. — Таке знання… не для тебе.

Ігар опустив голову. Павутиння… Плаский трупик птаха, з якого сиплеться пір’я… Руда голова ватажка Карена, паралізоване тіло в тенетах, жах і благання. Вкрадливий голос скрута; його ж бо не вблагати нікому. «Ти знаєш, що буде з Ілазою…»

— Сьогодні ми більше не говоритимемо, — промовив Дізнавач повільно. — Йди.

* * *

…За сотню кроків вона зупинилася, перевела дух. Ні, весела пісенька не причулася їй; за стовбурами миготіло щось малинове. Стежкою, що залишилася з часів загону Карена, неквапно крокував самотній безтурботний перехожий.

Перехожий — у глибокому лісі?!

Останнє зусилля — і вона видерлася з яру. Пісенька обірвалася; перехожий витріщив очі, у той час як губи його самі по собі склалися в солодкаву посмішку вродженого ловеласа.

Невисокий і худорлявий, він був колись дуже гарним; звідтоді випито не одне барило доброго вина, й тонке чоловікове обличчя назавжди набуло мідно-червоної барви, ніс втратив аристократичну форму, а білки очей затяглися сіточкою судин. Чепурний малиновий костюм був добряче вим’ятий, зате оксамитовий берет, теж малиновий, сидів на вусі з неабиякою грацією. За спиною в незнайомця висів музичний інструмент — здається, лютня; Ілаза розгледіла його, поки незнайомець низько та церемонно вклонявся:

— Наймиліша дівчино… Прийміть… прийміть…

Ілаза закусила губу. Їй раптом зробилося неприємно, що її прийняли за простолюдку. А за кого ще можна прийняти брудну, простоволосу дівку з обличчям, яке багато днів не знало пудри?!

Незнайомець широко посміхався:

— Дозвольте відрекомендуватися: Йото-менестрель. Ви чули? Сонети «До сонцегрудої», «О, втамуй», «Твоє волосся ніби водоспад»…

Ілаза раптом зрозуміла, що він і зараз із похмілля. Веселий пияк-менестрель.

— Ідіть звідси, — сказала вона глухо. — Негайно повертайте і йдіть геть. Мерщій.

Менестрель здивувався ще раз — куди більше, ніж тоді, коли просто зустрів у лісі самотню розпатлану дівчину. Нерішуче розтягнув губи:

— Твої слова… загадкові… Ти не дріада?

— Іди! — гаркнула Ілаза. — Якщо такий дурень, що приперся сюди, то май розум хоча б на те, аби забратися швидше! Тебе вб’ють!!!

Нерішуче кліпаючи, Йото позадкував. Уперся спиною в густий високий кущ; лютня застережливо бренькнула.

— Ти… Вибач, якщо я того… що-небудь не так… Іду вже, йду… Ми, розумієш, учора в «Двох соснах», що під Вузьким Бродом, поси-иділи… І туман такий, туман…