Скрут

— На світі є хвороби… мор… голод, розбійники… Тіар, може, й умерла. Ігар… він… — Їй раптом зробилося страшніше, ніж досі. Вона вперше серйозно подумала про те, які випробування чигають на Ігаровім відчайдушнім шляху. — Ігар… зробить усе, що може зробити людина. Але якщо і його… — Ілаза хотіла сказати «вб’ють», та слово не зійшло з язика. Стережися таких припущень. Не можна завчасу лихо накликати…

— …якщо Ігар не встигне, — закінчила вона твердо, — ви могли б убити мене… не боляче?

Рипуча усмішка. Погойдування гілок. Згори зірвався листочок і опустився Ілазі на коліна:

— Зарано здаєшся. Замало віриш… Піди поглянь на зірку. І побажай йому удачі. Я теж чекаю. Я дуже чекаю. Він прийде.

Розділ шостий

* * *

Покажчик доріг схожий на їжака. На суху квітку з розчепіреними пелюстками-колючками; під покажчиком добре сидіти, прихиляючись спиною до старого стовпа, і думати про життя.

Тому що життя неабияк нагадує покажчик, який мирно порипує над твоєю головою. Ось ти звернув праворуч; ось другий ти зупинився, міркуючи, і теж звернув праворуч, але відстав від першого-тебе, а другий-ти йшов тим часом, нікуди не звертаючи, і ось вони розходяться все далі й далі, твої шляхи, а ти безпорадно сіпаєшся, силкуючись із безлічі інших-себе виловити себе справжнього…

Ігар заплющив очі. Сонце напекло голову, тому й множиться все в очах, тому й дробляться шляхи… Адже провінція Ррок насправді неозора. Мураха плазує величезним голим столом у пошуках однієї-єдиної крихти й плазуватиме довго, все мурашине життя… А якщо стіл не гладенький? Якщо це стіл, залишений після розкішного бенкету, завалений обгризеними кістками, залитий соусом і вином?!

…Тепер він може зізнатися собі, що в цьому її, мурашчине, щастя. Провінція Ррок занадто, занадто велика, у ній забагато жінок; можна не думати про те, як із тією, єдиною, чинити. Як тягти живу, ні в чому не винну людину на страту. Невинну, бо важко уявити провину молодої жінки перед лісовим чудовиськом, кровососом у сірому павутинні…

Пінка, яку він звик називати Тіар. Скалка, що засіла в серці до кінця його днів… Щоправда, днів цих залишилася дрібка. Тому що зірка Хота незабаром опуститься за обрій.

Самообман. Він не кат за покликанням; він навіть із примусу не дуже-то кат. Запитай у того хлопця, торговця хустками — він спростує, він доводитиме зворотнє; запитай у Лжетіар на прізвисько Пінка — вона пояснить дохідливо й просто. Запитати б у Отця Служителя — той почне туманно розтлумачувати заповіт Святого Птаха, просторікувати про його золоті палати, куди не можна ввійти злочинцеві… А йому, Ігарові, й на палати начхати вже. Він найнявся б за підмайстра до справжнього ката, адже без цього вміння загине Ілаза.

Прорипів повз нього навантажений мішками віз. Візник їхав собі, не звіряючись із покажчиком — місцевий, видно, давно дорогу знає…

Потім з’явився мандрівник. Справжній, у довгополому плащі, з ціпком; Ігар мимохіть посміхнувся. Плащ такий довгий, що плутається і брудниться, ґирлиґа марна, якщо тільки не відбиватися нею від собак… А собаки в цих місцях якісь дрібні та сумирні, тож тягає наш подорожанин свій ціпок для того тільки, щоб нагадувати блукачів, якими малюють їх на дешевих лубках…

Мандрівник зупинився. Скосив на Ігара око, підійшов до покажчика, довго ворушив губами, розбираючи темні, вкриті доріжками червиць літери.

— На Олок… На Требур… А… Мокрий Ліс… Туди?

Ігар не відразу збагнув, що запитали в нього. Кивнув ствердно — насправді хто його знає, де цей Мокрий Ліс, чи туди вказує широке брудне ручисько, подряпане погано відшліфованим ціпком. Мандрівникам властиво блукати — ось хай і блукають собі, навіщо йому Мокрий Ліс…

Довгий ніс під каптуром кумедно зморщився.

— Я, це… Скит там, біля Мокрого Лісу, Гніздо, так же?

У Ігаровій душі щось тихенько й неприємно стислося. Дряпнуло, ніби залізом об скло: скит…

Мандрівник тупцював. Це був дуже балакучий мандрівник; коли такий балакучий, то сиди вдома, плещи язиком перед ворітьми, а самотні мандри налаштовують на мовчання й, так би мовити, заглиблене самоспоглядання… Втім, для декого тривала мовчанка дорівнює утриманню від справляння природної нужди. Ігар криво посміхнувся — мандрівник знайшов співрозмовника, який сидить без діла під стовпом край шляху, й вдовольнить зараз потребу свою… Виговориться, тобто.

— Я, — мандрівник закліпав, перекидаючи ціпок із руки в руку, — я це, у скит… у Гніздо йду. Нарадили мені… у Святого Птаха правди запитати. Дочка моя, бач, від рук відбилася, знайшла собі блукача якогось… Ні пики, ні звання… І коли, мовляв, не поєднаєте нас, то втечемо, каже, до Вівтаря… Що тут робитимеш? Із цих, що до Вівтаря подаються, половина зникає безвісти… А женишок же, тьху… Хочу ось дочку в скит віддати на якийсь час — нехай отямиться трохи…

Ігар відвернувся. Мандрівник якось відразу зробився йому неприємним; нехай замовкне. Йому, Ігарові, потрібна тиша, щоби пригадати як слід ті щасливі два місяці, на які Ілазина мати віддала доню в Гніздо — теж, мовляв, щоб оговталася…