Скрут

Її одяг плутався в нього під руками. Під кофтою була сорочка, чиста, навіть, здається, накрохмалена, але єдиний гачок зачепився за щось і не бажав відпускати…

Старі бігли, й люди, які йшли трактом, із жахом сахалися від ціпків і брудної, заливчастої лайки; Ігар мигцем подумав, що це вони крохмалять їй сорочку. Щодня?

Гачок відірвався.

Вузька, мов лезо, біла спина й ряд гострих випнутих хребців. Він провів по них долонею — ледь торкаючись, благаючи пробачення…

І підняв сорочку вище.

Обидві лопатки в неї були чисті. Обтягнуті молочно-білою, якоюсь навіть блакитнуватою холодною шкірою.

* * *

Дивно, проте Ілаза очікувала настання сутінок. Чекала на появу вбивці; сиділа, притуляючись спиною до широкого стовбура, жувала травинку й дивилася, як опускається сонце. ТОЙ з’являвся, як правило, ще завидна, у недобру годину, коли в багатьох неспокійно на душі — між днем, який відходить, і приходом вечора. На межі. В сутінках, одним словом. Ілаза чекала.

Вона оглядалася й прислухалась — але поява тіні знову захопила її зненацька. Звичний переляк, мороз по шкірі; зусиллям волі вона себе опанувала. Підняла очі. Попросила серйозно:

— Можна… поговорити? З вами?

Ледь помітне здригання гілок. Добре, що вона не бачить співрозмовника. Вона боїться його побачити. Його присутність і так надто відчутна.

— Я… ви знаєте, я чим завгодно ладна заприсягтися, що більше не втечу. Тобто не спробую…

Вона затнулася. З ким вона розмовляє? З павуком, наділеним мовою?!

— Я… дочекаюся Ігара. Ігар щасливий. Він усе зробить, як обіцяв. Я не буду більше бігати, битися… Я тільки хочу попросити.

Вона замовкла. Тиша. А раптом увесь цей час вона розмовляла з дурненькою білкою?!

Вона підвелася. Озирнулась; зробила кілька невпевнених кроків:

— Ви… тут? Ви чуєте?

— Звичайно, — неголосно озвалися в неї за спиною, і серце бухнуло, як обгорнутий рядниною молот.

— Не бійся… Я залякав тебе. Більше не буду. Годі.

Вона посміхнулася — жалібно й недовірливо:

— Я… хотіла попросити.

Слова прохання приготовано було заздалегідь. Ілаза довела до кінця всю гарну довгу фразу, знову посміхнулася — з натугою. Навіщо себе силувати, якщо він за спиною? Однаково ж не бачить її посмішок… а бачить — то не розуміє… а губи тріскаються і болять…

— Не можна, — серйозно відгукнулося плетиво гілок.

Вона чомусь чекала, що він не відмовить. Посмішка прилипла до її губів, зробилася вже зовсім безглуздою:

— А… чому?

У кронах, які дедалі темнішали, тихенько тріснув сучок. Навряд чи він зламав його випадково — швидше за все, клацнув навмисно для Ілази, щоб позначити своє справжнє місце розташування.

— Ти бачила курців «риб’ячої гриви»?

Ілаза пригадала. «Риб’ячу гриву» курила стара економка, давно, ще в Ілазиному дитинстві. У неї були дивні, начебто затягнуті завісою очі; дівчинка її побоювалася. На кухні казали, начебто в економки гниють мізки й незабаром полізуть із вух. Ілаза боялася — і все-таки з нетерпінням очікувала цього; на жаль, економку вигнали, перш ніж мізки в неї догнили остаточно…

А ще на базарі. Там вони сидять в особливому ряду, з люльками аж до пупа, сіролиці, з кепським запахом…

— Хочеш бути, як вони?

— Ні, — відповіла Ілаза перш ніж навіть подумала.

— Тому не можна. Я розумію, що тобі було хороше, коли я тебе вжалив… Але щодня не можна. Навчайся радіти життю просто так, без моєї допомоги… Небо світле, струмок чистий… Їжі начебто не бракує…

— Що ж тут радісного, — прошепотіла Ілаза ледь чутно. Кілька хвилин збігло в мовчанні; по тому на неї раптом зійшло осяяння:

— А ви звідки знаєте про курців «риб’ячої гриви»?!

Вона відразу злякано затнулася. З ким вона все-таки говорить?!

Над її головою тихенько рипнув смішок:

— Не бійся…

— Ви що… людина?

— Ні. Ти хіба не помітила?

Вона присіла. В останніх словах їй причулася погроза.

— А тобі цікаво, хто я?

Ілаза мовчала. Дивно й дико. Розмова в лісі з кровососом, зі страховиськом. «Хто?» — та павук же, величезний павук… Начебто можливі у світі такі тварини…

Вона згадала розправу із загоном, посланим її матір’ю. Ці обплутані павутинням тіла… А вона ж не зносила рудого Карена. За те, що її мати… Усі знали й вдавали, що так і треба. А Карен глузував з її, Ілазиної, злості. Тепер Каренове тіло теліпається десь далеко в лісі — навіть не поховане…

Вона підняла голову. Крізь гілля зірки Хота не розгледиш; навіть якщо уявити, що коли-небудь вона вибереться звідси — колишньою Ілазою вже не буде ніколи. І не побачить світу таким, як раніше.

Вона заплющила очі:

— Я боюся, що ви вб’єте мене не відразу. Вони… вмирали… погано.

Мовчання. Шелест листя. Довга-довга пауза.

— Але ти ж сама казала — Ігар щасливий? І зробить усе, як обіцяв? Ти підеш із ним, а мені залишиться…

— Тіар? Так?

Тихе скреготіння, але це вже не сміх. Від такого — волосся сторч…

— Так. Тіар.

Вона стомлено простягла ноги. Її сукня подерлася, вона більше не світла, ні — темно-сірою стала її вінчальна сукня. Придасться й для жалоби.

— Тіар же точно людина? Жінка? Навіщо… вона?

Темрява не відповідала. Ілаза згорбилася, підтягла коліна до підборіддя: