Скрут

Зірка Хота дивилася глузливо, ніби запитувала: а далі що?

Він згадував стариганя з шарфом на голові, перекинуту в пилюку бляшанку — і ступав упевненіше, твердіше, як людина, що робить добру справу.

— Тут мурашник, — сказала Тіар тихо.

Він стрепенувся й поквапився перетягти її в інше місце. Разом із курткою, на яку вклав її; кам’яний шлях зберігав денне тепло, а в траві на узбіччі верещали цикади.

— Чим це пахне? — запитала Тіар. — Це полин, чи ні?

Ігар потяг носом. Він нічого не відчував — хіба що запах розігрітої сонцем куряви…

— Скоро літо скінчиться, — сказала Тіар, Ігар же здригнувся й миттю відшукав серед мільйонів зірок зірку Хота.

— Це полин, — Ігар відчув, як Тіар посміхається в темряві. — І ще ці… такі сині з чорним, їх іще звуть «кротові очка»… У нас перед ворітьми росло їх… трійко. Потім на одне наступили…

Ігар мовчав, дивлячись на свій небесний годинник. Десь далеко, з-під покрову павутиння, на них так само дивиться Ілаза.

— Знаєш, — Тіар знову посміхнулася. — Той самий джміль прилітав усе літо… Із такою бандитською пикою, із чорними вусами, як щіточки… У рудому каптанчику. Він упізнавав мене, це зовсім точно… Така норовлива маленька тваринка. Напрацюється іноді, а тоді залізе мені у волосся. Не тоді, коли я просила, а коли йому заманеться… Ти дивний хлопець, Ігаре.

Ігар мовчав. Тіар щасливо засміялася в темряві:

— Отут, напевно, за містом… повнісінько джмелів. Коли день. Коли сонце… Я б хотіла побачити тут сонце, Ігаре. Дочекаємося світанку?

Ігар кивнув і відразу усвідомив свою помилку — темно ж — і хрипко підтвердив:

— Так.

Тіар, здається, повернула голову. Він відчув, як до його щоки торкається струмочок повітря — то вона діставала його подихом; від цього ласкавого дотику волосся ворухнулося в нього на голові.

— Ігаре, — сказала вона тихо. — Не мучся. Я все розумію… Ти… У цирк ти мене не продаси, це я знаю точно.

— У цирк? — перепитав він ошелешено.

— Звичайно, — здавалося, вона тішиться його замішанням. — Мене двічі викрадали… Циркачі. Їм для вистав потрібні виродки, каліки всілякі… Вони, кажуть, навмисно дітей крадуть і калічать, публіці на втіху… Тільки вірити не хочеться. Не хочеться в таке вірити, правда ж, Ігаре?

Можна не вірити, подумав Ігар тужно. Але нічого не зміниться… А можна, навпаки, вірити, що Святий Птах візьме тебе у свої палати й там ти матимеш руки, ноги й море любові… І нічого, знову ж, не змі…

— У цирк ти мене не продаси, — замислено правила своєї Тіар. — Але… те що ти мені сказав… там… Це теж неправда. І я… дурна, Ігаре. Треба було мені все-таки кричати, кликати на допомогу!

— Ти мене боїшся? — запитав він обурено. Мовчанка; довгий струмок повітря, який дістав його щоку:

— Ти мене боїшся. А не боїшся — то ще злякаєшся… Бо ти ж, дурнику, не уявляєш собі… що ти взяв зараз на свої плечі…

— Тіар, — сказав він так переконливо, як тільки міг. — Ти добра, ти мудра… Ну чому б… я не міг тебе… полюбити? Чому ти не віриш?

Якийсь час знову тривала мовчанка й цикади обабіч шляху аж зі шкіри пнулися від стрекотіння.

— Я б хотіла повірити, — сказала вона глухо. — Ти, хлопчиську… як би я хотіла. Як би хотіла… Не будь… надто жорстоким. Маленьку жорстокість можна залагодити… Хоч би і цим полином. Але якщо ти підеш далі… Я боюся, Ігаре.

Йому схотілося втікати світ за очі, але він лишився на місці. Й обличчя його не бачив ніхто, бо до світанку було ще кілька годин.

— Це миша? — запитала Тіар пошепки. Ігар підняв голову:

— Що?

— Миша, — повідомила Тіар майже з ніжністю. — Вовтузиться… в траві. Шкода, не видно… Ігаре. Їх звуть Митко і Пач; вони знайдуть нас. Мені б не хотілося… Щоб тебе скалічили.

— Я сам кого завгодно скалічу! — вигукнув він, намагаючись приховати цією запальністю власні тугу та невпевненість. — А ця… ця… сволота…

— Дурень, — сказала вона стомлено. — Ти ще й досі не розумієш. Вони підібрали мене, виходили, і… Як брати. Гроші їм потрібні, щоб мене ж і прогодувати… І дуже часто потрібно платити аптекареві. Розумієш? Не розумієш. Посади мене.

Він боявся тепер її чіпати. Після того, як ніс на руках. Дуже дивне поєднання — жива гарна жінка й потворний обрубок.

Миша шелестіла тепер уже виразно — навіть Ігар чув. Йому здалося, що якоїсь миті сіренька істота перетнула білий від куряви шлях.

Тіар посміхнулася:

— Ти здоровий… Молодий. Із руками й ногами. А кидаєшся із боку в бік, як… ця мишка. Тільки мишка щасливіша — вона в злагоді з собою… І я — як мишка. Коли наступили на третю квітку, я… плакала, звичайно. Але дві ж лишилося! І джмелеві, як і раніше, є куди прилітати… А Митко і Пач билися на смерть із власником одного цирку, його звали… не пам’ятаю. Прізвисько було — Людина-Мавпа. І вони бояться… за мене. Розумієш? Ні. І я тебе не розумію… Ти вмієш хворіти на чужий біль… Ти не бажаєш мені зла, але все-таки брешеш. І брешеш жорстоко… Чому?

Вона не вимагала відповідей на свої запитання, вона говорила ніби сама з собою, однак зірки на небі згасали, проступали силуети дерев, Ігар міг уже розгледіти її обличчя.