Скрут

Погано розуміючи, що діє, він узяв її голову в долоні й доторкнувся губами до її сухого рота. Вона спробувала вивільнитися; він уп’явся в неї зі справжньою пристрастю. З жадібністю, породженою каяттям і вдячністю.

Вона не відповіла на поцілунок. Завмерла від жаху, і губи в неї були покірливі, а серце стугоніло так, що на тонкій оголеній шиї ледь не лопнула жилка.

Цикади одна за одною вмовкли.

Нарешті Тіар закинула голову, намагаючись вивільнитися; не відриваючись від її губів, Ігар підняв очі — й відсахнувся, тому що по щоках жінки двома доріжками стікали сльози.

Над їхніми головами розгоралося небо. Воно змінювалося. Небо вигравало ніжними барвами, наливаючись світлом, як та перлина, що її Ігар бачив на ярмарку, давно-давно, ще до того, як потрапив у скит. І подумав тоді, що небо теж кругле, як перлина, як місяць чи сонце, тільки набагато-набагато більше…

Він стояв перед нею навколішки. Навіть на колінах був значно вищим — але йому здавалося, що він дивиться на Тіар знизу вгору.

— Пробач, — сказав він пошепки. — Я повинен був знайти жінку. Це ти, Тіар. Це ти; я повинен… відвезти тебе… Якщо ні — інша жінка вмре, а вона моя дружина… Нас поєднав Вівтар, Тіар. Я… не брехав, я… полюбив тебе, як… пробач мені. Заради любові… Заради людини… Заради Ілази. Для неї я… зроблю це. А для тебе я зроблю що завгодно і просто зараз. Хочеш? Будь-яке бажання. Ну, хочеш?!

Тіар мовчала.

Можливо, щось подібне бачилося їй уві сні. Може, вона мріяла і боялася вірити. Може, з усієї Ігарової тиради зрозуміла тільки останні його слова й заклик, який містився в них; а може, й навпаки. Можливо, бачила його наскрізь, і в його щирому… майже щирому пориванні їй вбачалася торгівля. Обмін… Міра за міру.

А потім у її очах промайнуло ще щось, і він раптом злякався. Вона замкнена, як у пастці, у безпорадному тілі; тілові притаманні потреби, в тому числі ниці, й…

Начебто тільки зараз він прозрів і зрозумів, що вона мала на увазі, коли казала про ношу, яку він прийняв на себе. Можливо, зараз, коли він так патетично обіцяв їй здійснення бажань… Вона лише хоче попросити його… допомоги у тому, щоб справити нужду?

Вона спіймала його панічний погляд. Блідо посміхнулася:

— Зараз сонце зійде. Зараз…

Високо в небі, яке розгоралося, перевертався, злітав і падав малесенький чорний птах.

Ігар тільки зараз відчув, як просочилася росою трава. І він сам, і куртка, на якій сиділа Тіар, і її широка спідниця, що розметалася по землі.

— Я так давно не бачила, — сказала Тіар пошепки. — Подивися й ти.

На обрії, там, де жовто-зелене стикалося з сіро-блакитним, спалахнула іскра. Маленький птах у зеніті вибухнув піснею, ніби гімном.

Увесь степ, який простелявся на схід, єдиної миті заяскрів різнобарвними вогнями, що всі враз переможно спалахнули. Кожна крапля роси перетворилася на яскраву, глибоку зірку, на маленьке синьо-жовто-зелене, густо-фіалкове, рубіново-червоне сонечко, яке не поступалося величчю тому єдиному, що важко виповзало з-за обрію. На коротку мить свого сходу світило щедро сипнуло коштовного каміння, вивернуло перед очі земним скнарам усі багатства світу, всі скарби, яких їм ніколи більше не судилось ані побачити, ні знайти, оскільки сліпі, вбогі, скупі, не сподобилися…

Ніколи в житті Ігар не бачив нічого подібного. Тобто бачив, звичайно, світанки — але такого феєрверку на його віку не траплялось, і він вирішив, не без підстав, що більше й не випаде. Так, посмішка життя, світ очима Тіар…

Сонячний диск злетів. Різнобарвні вогні згасли; тепер це були просто краплі вологи, які мали незабаром висохнути, поглинуті промінням. Повз Ігара й Тіар, які сиділи на узбіччі, прорипів перший віз, і візник похмуро та здивовано косував на них.

— Оце і все, — сказала Тіар.

Ігар зрозумів раптом, що вона щаслива.

— Ось і все, Ігаре… І більше нічого не треба. А тепер можеш продавати мене… Хоч і в цирк.

— Ні, — він раптом відчув себе злодієм, якого застали на місці злочину. — Ні, що ти… Ні…

— А навіщо ж я тобі потрібна? — здивувалася Тіар. — Ти шукав мене… Але не треба говорити. Дай, я подивлюся… на джмелів.

— Я шукав тебе, тому що ти Тіар! — Її неуважна недбалість чомусь страшенно його зачепила за живе. — Хоч би яка ти була… Ти Тіар!

— Або Діар, — відгукнулася вона безтурботно. — Або Деор… Ім’я мені придумали. Придумали тому, що я своє власне — забула, отак…

Він відчув, як кров відливає від щік:

— Але… ні! У тебе… родима пляма на лопатці, ніби ромб!

Вона обернулася. Очі в неї були величезні — зовсім чорні, як дьоготь.

— Я не хотів тебе скривдити, — пролепетав він жалібно. — Тіар… Я не хотів…

Вона раптом посміхнулася. Так могла б посміхнутися королева, обдаровуючи милістю свого смиренного підданого:

— А… ти подивися. Підніми кофту й подивися…

Вона повернула голову. Зовсім царственим жестом; якоїсь секунди йому привиділося, що диск сонця — монета, на якій викарбовано її гордий профіль.

Від міста бігли, розмахуючи сучкуватими палицями, двоє старих із головами, однаково зав’язаними шарфами. Один був трохи нижчий, а загалом, зовсім однакові.

— Пробач, — прошепотів він принижено.