Скрут

Тому що про головне він однаково не скаже. Про липке павутиння, про благальне Ілазине обличчя й зірку Хота, яка хилиться до обрію. Про те, що він, Ігар, повинен зробитися холодним негідником для порятунку коханої жінки, своєї дружини. Тіар, може, зрозуміє його та пробачить, і тим гірше…

— …Іди-йди, хлопче. Геть звідси, кажу тобі. Розсівся, бачся…

Широкоплечий старий, чия голова була по-жіночому зав’язана шарфом, хазяйновито пересипав гроші з бляшаного блюдця до себе в кишеню, залишаючи на денці всього дві монетки — на розплід, очевидно. Непривітно косував на Ігара:

— Оглух? Уставай, тут тобі не цирк… Розсівся…

— Дай йому спокій, — обличчя в Тіар-Пінки скривилося в болісній гримасі. — Заважає він тобі? Нехай сидить.

Старий узявся руками в боки:

— Стули пельку, дурепо! Він людей віднаджує, це що, заробіток?! — він презирливо ляпнув себе по кишені, де задзвеніли мідяки.

В Ігара зсудомило вилиці. Схотілося міцно взяти старого за груди й ударити обличчям об паркан — майже як того, з хустками…

Болісний спогад охолодив його запал, негайно і незворотно. Він прикусив губу; обернувся до Пінки:

— Що за опудало з мішка, ще й із бабською довбешкою на плечах?

Жінка злякано кліпнула.

— Я тобі зара поясню, — очі в старого повужчали, наче прорізи в каптурі. — Я тобі поясню, шмаркачу…

Несподівано вправно він схопив Ігара за комір; той ривком вивільнився, пірнув під занесену руку, наблизив очі до самого обличчя старого й просто в цю перекошену пику видихнув:

— Ти на ній більше не заробиш, падло. Ні копійки.

Два дні Тіар не з’являлася біля воріт; Ігар чекав, чаївся, мов змія. На третій день старий із шарфом на голові витяг візок, сторожко огледівся навсібіч і пішов, спираючись на сучкуватий масивний ціпок. За кілька хвилин інший старий — трохи нижчий на зріст, а в усьому іншому зовсім такий самий — перевірив, чи нема поблизу небезпечного божевільного Ігара, здатного завадити прибутковій роботі безногої Пінки.

Ігар чекав. Старі — якщо їх дійсно було тільки двоє — дуже не хотіли випускати здобич. Пінка-Тіар їхня річ, яка дає прибуток, вони осілі тутешні мешканці й повноправні власники — Ігар же бурлака, за голову якого призначено чималі гроші. Йому не варто зайве ризикувати, привертаючи до себе увагу. Він почекає.

І він таки дочекався. Старі послабили пильність; збираючись у шинок, вони довго тупцювали перед Тіар, озираючись і радячись. Нарешті по тривалих сумнівах і суперечках жадібність узяла гору над обережністю; один за одним вони зникли за дверима найближчого закладу («все одно ж проп’ють…»), а Тіар залишилася на своєму місці перед ворітьми, і кожен із натовпу майстрів, які саме проминали її, вкинув по монетці.

Ігар чекав. Старі загуляли в шинку, сутінки погустішали, вулиця спорожніла; ще не вірячи в удачу, Ігар вибрався зі схованки — а за схованку слугував йому зарослий дворик навпроти — і підійшов.

Жінка, здається, злякалася. Але й зраділа теж, та відразу ж знову налякалася власної радості; Ігара вразило те, наскільки різноманітними бувають відтінки одного й того самого почуття. Її усміхнені губи в півмороку здавалися сірими:

— Навіщо?

Він зціпив зуби. Наступив ногою на бляшане блюдце, перевернув його догори дном, висипав монети в пилюку:

— Ти більше не жебратимеш.

Темні очі покруглішали:

— Навіщо?!

Він присів. Він боявся відчути її запах — запах скаліченого тіла, хвороби, нещастя; він навіть на хвилину затамував подих — але вона пахла пилом. Розігрітою на сонці курявою шляху.

Він узяв її за плечі, намагаючись не зачепити потворних кукс. І відчув, яка там, під подертою кофтою, гаряча шкіра.

— Навіщо? Навіщо?! Ігаре…

Він кинувся, начебто у воду з урвища.

Те, що залишилося від її тіла, було дивно легеньким; звільнена спідниця обкрутилася йому навколо ніг, начебто бажала спутати, втримати, не пустити, й це було дуже до речі, бо ж бігти він не мав права. Людина, якщо вона біжить, привертає увагу варти, а година пізня, і тільки п’яний гультіпака, що повертається з шинку, поза підозрами…

— Ігаре!!! Я закричу зараз…

— Не бійся, — голос його був на диво чужим. — Не бійся… Я… захищу тебе. Я тебе… люблю…

Йому зробилося тоскно від цієї неправди, і щоб виправдатися, він палко побажав, щоб це було правдою. Хоч і на кілька годин, але хай це буде правдою, хай він її полюбить, Святий Птаху, почуй молитву відступника…

Збоку здавалося, що хмільний хлопак волочить на сінник до смерті п’яну жінку, а в тієї вже й ноги не ходять, тільки спідниця волочиться по землі…

— Який ти дурень, — сказала вона, опускаючи повіки. — Який ти дурень, який немислимий дурень… Ех, ти…

— Не бійся, — бурмотів він, мов заведений. — Я завезу тебе… Не бійся… ти не жебратимеш… Не бійся… Я… люблю…

Під кофтою у неї були дивно пружні груди. Він притискав її до себе й нічого, крім страху, не відчував. Часом йому здавалося, що він несе чужу, вкрадену дитину — а по тому його кидало в піт, бо уявляв у своїх руках демона-виродка, з тих, які підмінюють новонароджених немовлят. Вона дихала крізь зуби, важко — і він лякався, що завдав їй болю, намагався тримати якомога м’якше, обережніше.