Скрут

Втім, слово «сиділа» не цілком відповідало її положенню; подерта спідниця була піднята непристойно високо й закріплена на грудях шпилькою — щоби перехожі бачили страшні, короткі кукси її ніг. Із дірок, які лишилися на місці відірваних рукавів, визирали кукси рук, відрубаних ледь не до пліч. Темне волосся було коротко обстрижене й стирчало пасмами. Обличчя в тієї, що сиділа на візку, здавалося обличчям статуї — чисте, правильне, спокійне; на Ігара дивилися уважні очі з прозеленню.

Він болісно ковтнув. Жінка кивнула — приязно, начебто кажучи: не хвилюйся. Нічого страшного.

Ігар облизав пересохлі губи, витяг решту монеток, усі до останньої, сипнув у залізне блюдечко — туди, де вже лежала пригорща мідяків. Замурзаний хлопчисько, який пробігав повз них, жадібно витріщив очі.

— Забери, — сказала жінка. — Це забагато. Однаково вони все проп’ють…

— Хто проп’є? — запитав він хрипко. Вона похитала головою:

— Не має значення. Забери, придадуться…

— Це тобі, — повторив він уперто.

Вона раптом посміхнулася — м’яко, ледь не поблажливо; зуби в неї виявилися дивно білими, ніби крейда:

— Дурнику… Про себе подумай. У тебе ж більше нема?

Він мовчав. Його здогад був страшний, страшніший навіть за вигляд живого обрубка з гарним спокійним обличчям.

— Як тебе звуть? — запитав він пошепки.

Вона зсунула брови докупи:

— А навіщо тобі?

— Треба знати.

— Діар, — вона ніби й сама здивувалася з вимовленого ім’я. — Або Тіар… або Деар. По-різному… А взагалі — Пінкою звуть. Щоб не плутатися.

— А-а… — протяг Ігар.

Баба, яка їх проминала, хотіла кинути на блюдечко монетку — але побачила купку Ігарових грошей, стисла губи та пішла далі.

Ніч він провів, блукаючи містом; з якогось часу за ним пленталися троє кривопиких бурлак, і він несамовито зрадів, що можна буде нарешті зігнати власний сором і тугу на чужих пиках, які самі просяться під кулак. Бурлаки ж вгледіли в його очах недобрий гарячковий блиск і поквапилися звернути в підворіття. Ігар ходив до ранку, плював у небо, намагаючись поцілити в зірку Хота, і бурмотав під ніс ті дурнуваті веселі пісеньки, яких навчив його колись Муфта, відомий дурник із селища Підчерев’я. Ігар зовсім дарма зневажив варту, яка залюбки хапає всіх, хто тиняється о цій непевній порі, та дуже тішиться, якщо серед спійманих виявляється розшукуваний злочинець; втім, і варта обминала Ігара: ймовірно, вирішила віддати його лихій долі на поталу.

Він бачив, як кремезний старий із шарфом навколо голови витяг візок із воріт і встановив його на колишньому місці; як поставив на землю тарілочку, як задер на Пінці-Тіар спідницю, оголив обрубки ніг; закріпив край спідниці шпилькою, прискіпливо оглянув свою роботу. Задоволений, повернувся й пішов у двір; у збудженій Ігаровій уяві змалювалася тоскна картина: старий обрубує гарній дівчині руки-ноги та садовить її перед ворітьми, щоб заробляла, рахуючи мідяки на денці бляшаного блюдечка…

Пінка не здивувалася, коли побачила Ігара. Він миттю забув усі приготовані слова, зупинився віддаля, тупцював і м’явся, тож вона нарешті посміхнулася:

— А як тебе звуть?

Він почав вимовляти своє придумане ім’я — але до кінця так і не вимовив. Затнувся; вона засміялася:

— Та ти не бійся… Я нікому не викажу.

…Так трапилося, що вона знала безліч таємниць. І зберігала їх надійно, мов камінь.

Вона не пам’ятала себе, не знала нічого про нещастя, котре перетворило її на обрубок. (Ігар здригнувся, коли згадав про широкоплечого старого; йому привиділася зазубрена людожерська сокира.)

Усе життя Тіар було візком, травою під парканом та блюдечком із мідяками; можливо, тому всі нещасні йшли до неї поплакати, а ті, чиє сумління було обтяжене гріхами, — покаятися.

Вона була німим докором і тим, і іншим — і вона була надією; поряд із нею будь-який каліка почувався владарем світу.

Ігар сидів, підібгавши під себе ноги, і дивився, як проминають їх черевики та сандалі, як дзенькають об бляшане денце монетки, що летять із неба, як повертаються обличчя — з подивом і жалощами, з жахом і знову з подивом…

Потім він зрозумів, що сам сидить на візку. Що це на нього дивляться, що це він позбавлений і рук і ніг, може тільки дивитися, як плазують мурахи по розмитому дощами узбіччю та як опускається на курний подорожник синій із жовтим метелик… Опускається, злітає… Як визирає із-за хмари сонечко, заливає його світлом — яскравим, полудневим… Тепле, тепле сонце, яке торкається до обличчя, ніби долонею…

— Розкажи, Ігаре. Не бійся. Я бачу, що в тебе лихо… Розкажи.

Він довго водив язиком по пересохлих яснах і не міг дібрати слів. Жодного слова.

Він хотів розповісти про торговця хустками, який особисто йому, Ігарові, не зробив нічого лихого. Він хотів розповісти про патлатого з управи з його грішми і з його роботою, про жовту грамоту на стіні «Розшукується для справедливого покарання…» Він знав, що коли все це розповість, відчує себе краще — але не міг зважитися.