Скрут

Відвідувачі збуджено галасували; Ігарова історія підказала їм безліч тем для балачок, спогадів і суперечок. Хазяїн чухав брову та супився; куховарка, літня жінка з дівочою русявою косою, шморгнула носом:

— В управу піди… Минулого року ходили з сувоями, переписували всіх, і немовляток, і собак, мабуть, теж… Усіх переписали, а папери в управі зберігаються… Так там, певно…

Ігар болісно ковтнув. Власне, на щось подібне він і розраховував. Чув же колись, що у великих містах часом ведуть облік людських душ. Тур — найвідоміше, найосвіченіше місто у всій провінції; вустами куховарки говорив зараз сам Святий Птах.

— Тільки тобі такого перепису не покажуть, — припустив господар, і кутик його косого рота опустився ще нижче. — Хіба що за хабара… А ти, здається, голоштанько?

— …Ану, шарпаку, ходи сюди! Оце він, хлопці! Осьдечки він, гачок недобитий!

У дверях стояли троє, й обличчя їхнього натхненника було замурзане кров’ю та перекошене від ненависті:

— Ану ходи сюди! Ходи-но, гачечку, по-доброму!

Господар сплюнув крізь зуби:

— Ти, Величку… Дірка тобі від бублика, а не кредит!

Закривавлений підмайстер ненадовго розгубився:

— А ти гачків прикриваєш, чи що?!

Юрба навколо Ігара якось поступово розсмокталася. Господар ще стояв поряд, болісно морщився; куховарка похмуро кинула від дверей кухні:

— Совісті в тебе нема, Величку… Мати твоя, як носила тебе, на жабу наступила… Всю совість жаба й висмоктала…

Підмайстер плюнув. Плювок летів дивно довго, однак у куховарку не влучив, завис на одвірку. Куховарка теж плюнула — під ноги — та зникла в кухні.

— На вулицю йди, хлопче, — кинув господар крізь зуби. — Мені тут бійка ні до чого…

Бійка, подумав Ігар кисло. Троє на одного — тепер це називається бійкою…

Він підморгнув закривавленому:

— А що, правда це, що твоя мати на жабу наступила?

Дочекався, поки звужені очі того виявилися зовсім поряд, і перекинув у них скляночку з перцем, яка стояла на столі.

— …Пан архіваріус не приймають.

Прилизаний переписувач дивився презирливо та похмуро — на мить Ігар побачив себе його очима. Бурлака із синцем на півобличчя та роз’юшеним носом цікавиться речами, які йому ні за званням, ані за розумом не належні. Виходить, геть звідси.

Намагаючись повернутися так, щоб не дуже впадав у око синець, Ігар прохально посміхнувся:

— Таж… Подивитися тільки. Сестру я шукаю, сестра загубилася в дитинстві, а я шукаю ось…

— Не приймають, — кинув переписувач уже роздратовано. — Зараз варту погукаю, то в ямі переночуєш…

Ігар увібрав голову в плечі й бочком рушив до виходу. Будь-яка зустріч із вартою могла скінчитися для нього несподівано й трагічно.

У великій приймальні повно було люду й не менше переписувачів. Серед усієї цієї складної, тоскної, часом безглуздої метушні ходила, флегматично позіхаючи, руда сухоребра кішка із хвостом, задертим, ніби дороговказ. Кішка терлася об ноги скаржників і прохачів, тому час від часу хто-небудь із переписувачів неуважно чухав її за вухом.

При вході сидів стражник — розслаблений, добросердний з вигляду, зі строкатим плетінням на колінах; проминаючи його, Ігар затамував подих. Стражник скосив байдуже око — й знову повернувся до підрахунку петель. Величезну зазубрену піку було прихилено до стіни.

Ігар відітхнув полегшено, прослизаючи в двері; уже на самім порозі на плече йому лягла рука. Він не встиг зрозуміти, у чім річ, сіпнувся й присів.

Маленький чоловічок із довгим, тьмяним, зачесаним назад волоссям поманив його пальцем, закликаючи назад, у приймальню. Не зважуючись ослухатися, Ігар повернувся — ноги під ним зробилися зовсім ватяними.

— До пана архіваріуса? — м’яко запитав патлатий.

Ігар вагався, силкуючись визначити, що й звідки йому загрожує. Патлатий посміхнувся:

— Якщо до пана архіваріуса, то платити потрібно… У тебе монетки є?

Ігар скулився. Понуро мотнув головою.

— Заробити хочеш?

Ігар підняв очі. Не чекаючи відповіді, патлатий узяв його за лікоть і м’яко, але рішуче штурхнув; хтось із переписувачів запопадливо розчинив вузькі двері, й Ігар опинився в маленькій квадратній кімнаті, усе вмеблювання якої складалось із широкої лави та канцелярського столу в кутку. Втім, була ще й діжка, з якої привітно стирчали різки, які там вимочувалися.

Ігар став, наче прибитий до підлоги. За що?!

Патлатий вмостився на столі; нога його в курному черевику гойднулася, мов маятник, Ігар на мить побачив витерту коричневу підошву. Рука з олив’яним перстеником на мізинці недбало вказала на лаву:

— Сідай, не мнися…

Ігар підійшов і сів — як на розпечену пательню.

— Звати як?

— Ігаром…

Просто навпроти лави уся стіна була обчіпляна клаптиками паперу — білими й пожовклими; на кожному красувався грізний жирний напис: розшукується законом для справедливого покарання… Ігар не раз бачив подібні аркушики на велелюдних перехрестях, де вони прикрашали собою стовпи й стіни.

— Хто ж тебе так розмалював, Ігаре? Крав щось, а хазяїн за руку схопив, так?

«Розшукується законом… Снур Битий, шахрай, таврований, винний у розбишацтві та хулі… Зросту середнього, статури кремезної, тавро на чолі старе, синяве…»

— Гаразд, можеш не признаватися… Волоцюга?