Скрут

Під важким підбором торбинка тріснула. Мідні кружальця розкотилися, вдаряючись об черевики, які траплялись дорогою; хтось скрикнув, а хтось поквапився нахилитись і підібрати, за його прикладом вчинив багато ще хто, далі— більше, нарешті всі… Забуваючи про здоровий глузд, прохачі дотримувалися давнього, з пелюшок засвоєного правила: грошикам не місце на дорозі.

Першим спіткнувся стражник. Патлатий налетів на нього ззаду; Ігар не бачив цього й не чув. Останнім зусиллям перестрибнув через чиюсь зігнуту спину й вилетів на залиту сонцем вулицю, де кинувся в найближчий наскрізний двір.

* * *

Зів’яла трава готувалася зустріти осінь, а на східному схилі з-під її жовтих заростей лізла нова, молода, пригріта сонечком, яке згубило лік часу. Аальмар кинув на землю свою куртку — свою чудову, шкіряну куртку зі шнурками й пряжками! — і сів, простяг ноги, посадив дівчинку поряд.

— Сумувала?

Вона кивнула, зовсім щиро. Мабуть, уперше по-справжньому раділа з його повернення. Коли він зійшов з коня, то подав їй руку, як жінці, як рівні! Варто було бачити цієї миті обличчя Ліль і хлопчаків…

— І я теж сумував, мала. Я бачив багато країн і селищ… І скрізь шукав тобі подарунок. Ось, поглянь.

Згорток, який досі в траві ворушив на вітрі тугим бантом із щільної тканини, відкрився. Дівчинка мимоволі затамувала подих.

У руках Аальмара був млин — завбільшки як глечик. Чотири косих крила закрутилися, ловлячи вітер — і внизу відчинилася брама, звідти з’явився вирізаний із дерева мірошник, а за ним іще ціла низка фігурок із мішками на плечах, а наостанок чомусь ще й паяц — усі пройшли парадом перед очима враженої дівчинки й зникли у дверцятах навпроти. Млин сповільнив своє обертання, а потім знову закрутився від пориву вітру, і все повторилося спочатку: мірошник, наймити, паяц, а по тому ще задзвеніли крихітні, підвішені перед дверцятами дзвіночки, і дзенькіт їхній склався в мелодію простенької, всіма улюбленої пісеньки…

— Тобі подобається?

Дівчинка дивилася, не в змозі відвернути погляд. Напевне, мала б подякувати, — але вона була надто вражена. Їй зроду не доводилося бачити таких іграшок; тим важче було повірити, що це її іграшка, її власний млин!

— Я хотів тебе потішити, мала, — сказав він тихо. — Мені вдалося?

Не знаючи, як висловити свої почуття, вона спіймала його руку. Міцно стисла; потім притиснулася обличчям, губами, ловлячи запах його шкіри із вічним запахом заліза.

Далі вона опинилася в нього на колінах. Батько ніколи не брав її на руки — у всякому разі, вона не пам’ятала; мати садовила її на коліна тільки тоді, коли доводилося їхати у візку, а там же все труситься та дме протяг. Прислухаючись до незнайомого відчуття, вона спочатку завмерла, — але сидіти було спокійно, затишно, млин крутився, дзеленчали дзвіночки, фігурки, згинаючись під тягарем крихітних мішків, діловито прямували з одних дверцят до інших…

Вона розслабилася. Відкинулася назад, поклала голову йому на плече:

— А ти… Ти знову був на війні?

Він обійняв її ледь міцніше:

— Так…

Дівчинка зітхнула. «Війна» — це те поле, де вони шукали Анісу. Здасться, що це було давно-давно… А поле мерців дотепер приходить до неї в недобрих снах. Аальмар їде і їде — на війну…

— Тебе ж не можуть убити? — запитала вона з раптовим острахом.

Він засміявся:

— Звичайно ж ні…

Дівчинка заспокоїлася. Озирнулася; зустрілася поглядом із його спокійними очима:

— Аальмаре… А хто головніший — Велика Фа чи ти?

Вона й так знала, хто головніший. Їй просто приємно було почути його відповідь.

— Я.

— А чому? — вона не витримала й посміхнулася, бо й це теж давно було їй відомо.

— Тому що я головний спадкоємець дому, це називається «стрижень роду»… А потім таким стрижнем стане наш старший син.

Дівчинка замислилася. Млин то сповільнював оберти, то знову починав крутитися, немов святкова карусель. Фігурки, здавалося, танцювали.

У неї будуть діти. Скоро; старший син буде таким само головним, як Аальмар. Дивно, цікаво, не віриться…

— А в нас буде багато дітей?

— Звичайно. Не менше п’яти.

— Ой…

— Не хвилюйся. Велика Фа допоможе їх виглядіти.

— А якщо ти стрижень, то Велика Фа — хто?

— Вона просто наглядає за домом, поки мене нема.

— А… Аальмаре! А я хто ж? Я хто така?

— Ти…

Вона раптом відчула обличчям його тверду, трішки шорстку щоку:

— Ти… Ти моє світло у віконці. Майбутня опора роду… Руда білочка на гіллі генеалогічного дерева. Ти знаєш, що коли тобі сонце в спину, ти нібито руда? Га?

Вона засміялася. Так, виявляється, лоскітно, коли цілують під пахвою.

* * *

Покупці торгувалися, закликані били в бубни, прохачі канючили, увесь базар пнувся зі шкіри, щоб виторгувати, заробити, витанцювати гріш; тим часом сто повновагих монет неприкаяно блукали між рядів, і всякий грамотний і бодай трішки спостережливий мешканець славетного міста Тура міг легко заробити їх, варто було тільки пальцем тицьнути…

Не здригатися й не озиратись, коли так хочеться мерщій втекти світ за очі, коли скрізь ввижаються погляди, коли дедалі розростається юрба цікавих перед стовпом із грізними грамотами: «Розшукується для справедливого покарання…»