Скрут

Якийсь час вони мовчки напружувалися — кожне тягло до себе ляльку, причому з черговим ривком упертого Вікі дівчинка щоразу смикалась, як цуценя на мотузочці; нарешті середній брат, Яр, застережливо гукнув — біля огорожі садочка стояла Велика Фа, й під її лисими бровами холодно поблискували суворі маленькі очиці.

Ніхто не виправдовувався; Вікі випустив ляльку, Карі сховався за спину Яра, Ліль не поскаржилася на дядьків. Велика Фа затримала допитливий погляд на дівчинці — по тому повернулася й неквапом покрокувала до будинку. Дівчинка почула, як полегшено зітхнув за її спиною переляканий Вікі.

— Тобі не можна битися, — сказала Ліль; дівчинка не відразу зрозуміла, що ці слова звернено до неї. — Тобі не можна битися, бо ти наречена Аальмара.

Не обертаючись, дівчинка простягла їй ляльку:

— На…

Лялька таки порвалася; Ліль діловито задерла її синю в цяточку сукенку й пальцем запхала клаптик вати назад у дірку на ляльчиному животі. Дівчинці схотілося ще раз доторкнутися до м’якого, розкошланого ляльчиного волосся, але вона не зробила цього. Анісу була зовсім на така гарна — але Анісу була краща…

— У мене теж була лялька, — сказала вона вголос. — Але вона вмерла.

— Ляльки не вмирають, — заявив Вікі.

Дівчинка перевела на нього серйозний погляд; хлопчисько чомусь зніяковів і потупився.

— Ляльки теж умирають. Так, — вона затнулася, не знаючи, що ж іще сказати.

— У наречених не буває ляльок, — повідомив Яр.

Ліль шморгнула носом; дівчинка зустрілась із нею очима й із подивом помітила неприховані, шанобливі заздрощі:

— Та-ак… Тобі не можна-а…

Дівчинка відвернулася. Їй чомусь стало тяжко й сумно. Як у найперші дні, коли без туги за домівкою не могла прожити й хвилини.

— Щаслива, — пошепки зітхнула Ліль.

— Чому? — запитала дівчинка, дивлячись на порцелянове ляльчине обличчя.

— У тебе є наречений… такий наречений… А в мене, — Ліль щиросердно застромила пальця до ніздрі, — у мене нема…

Дівчинка опустила очі:

— Так… Зате в тебе… У тебе є мама.

* * *

Провінція Ррок переснована мережею шляхів і доріг. Найпряміші, найкраще доглянуті ведуть у місто Тур — столицю; де мандрівникові шукати яскраву, незвичайну жінку? Куди звертатися з розпитуванням… та й просто навздогад?

У Тур. Дабат — хай буде так.

У великих містах повнісінько довгих язиків. У місті Тур особливо велелюдно, метушливо, там товчеться безліч приїжджих і заїжджих, купців і бурлак, багатіїв і жебраків. Теревенять у корчмах і на базарах, плещуть язиками в крамницях і на майданах, брешуть про що завгодно, у тому числі й про жінок; тільки ось той, хто надто уважно слухає та забагато розпитує, рано чи пізно отримує по шиї — не інакше, шпигун, «гачок» по-тутешньому. Спершу вуха відстовбурчить, а потім до міської управи побіжить, до начальника варти… Раз на п’ять днів на ринковій площі міста Тур обов’язково кого-небудь б’ють батогом — у тому числі й за довгого язика. У ката, подейкують, платня від виробітку; якщо кат простоює, то й сам донощика найме; і катові ж, звісно, діточок годувати потрібно.

Ігар обходив корчму за корчмою, прислухаючись до балачок і часом дурнувато запитуючи начебто ні про що. Він давно вже приготував легенду про зниклу сестру, на яку вдома чекає спадок, але пустити вигадку в хід усе ніяк не зважувався. Та, що не схожа на решту жінок, навряд чи товчеться серед безлічі благопристойних домогосподарок; вона може виявитися на вершині влади або ж на дні розпачу, й таку пані буде надто складно видати за віднайдену сестру. Легенда була з хибою, але нічого кращого поки не спадало Ігарові на думку.

Далі його помітили. Молодий, але гладкий і в’ялий підмайстер, якого Ігар зустрів у черговому шинку, безжально його викрив:

— А-а-а! Дивися, господарю, гачок приперся, я його вчора ще в «Золотому барані» примітив…

Господар, міцний косоротий старий, насторожився, однак повівся стримано. Звичайна Ігарова історія про сестру та спадщину зібрала достатньо слухачів — співчутливих і недовірливих. Підмайстер час від часу закликав не вірити «смердючому гачкові», а мерщій натовкти йому пику — зрештою Ігар не стримався, спритно схопив ворога за кирпатого веснянкуватого носа. Цього блискавичного прийому Отець Розбивач спеціально нікого не вчив — Ігар сам вивчився. Наочно, так би мовити.

Підмайстер гугняво скрикнув, сіпнувся, схопився був за Ігарову руку, але обм’як, бо той стис пальці щосили. Отець Розбивач любив карати нетям у такий ось простий та принизливий спосіб; Ігар, найнедбаліший із недбальців, чудово знав, що зараз відчуває підмайстер.

— Дурень ти, — замислено мовив господар, але слова його, попри очікування, не мали до Ігарового вчинку жодного відношення. — Так за тобою сотня дівок тинятиметься — усі до спадщини охочі… Впізнаєш її, Тіар свою заблукану?

Із витріщених очей підмайстра градом покотилися сльози.

— Впізнаю, — заявив Ігар упевнено. — А хто мені її покаже — з тим спадщиною поділюсь… Я не скупий, — і відіпхнув від себе потерпілого підмайстра, який відразу кудись і зник.